Розділ 25. Розпаковка

Роман

Замість того щоб одразу поїхати з роботи додому й чекати біля вікна свою «принцесу», я роблю крюк і проїжджаю повз галерею. Довіра — це круто, але поки я не можу собі її дозволити. Може, це й не є добре, і виглядаю я не казковим принцом, а тим самим драконом, який заточив принцесу в башті, але… зараз переломний момент у її житті. А хто, як не людина у відчаї, здатен на дурниці?

Заспокоюю себе тим, що я не контролюю, а підтримую. У будь‑яку секунду готовий підхопити й винести з вогню… Сподіваюся, Олеся сприйме мої дії не як нав’язливий контроль, а як руку допомоги.

Хоч уже й початок восьмої, але машина Олесі все ще стоїть на парковці біля галереї. Я не одразу її помічаю… Вона стоїть трохи осторонь і розмовляє з якимось чоловіком.

Всередині миттєво б’є струмом: серце пришвидшує ритм, руки сильніше стискають кермо, дихання стає різким. Я вже «став у бойову стійку» й готовий стати на захист. Звісно, це ненормально — бути постійно в такій «позі», адже нічого такого не відбувається: вони просто розмовляють. Але контролювати себе не виходить. Усе йде на інстинктах.

Сподіваюся, що після того як Олеся оформить розлучення, я нарешті зможу видихнути й розслабитися… Ці загони аж ніяк не сприяють зближенню й надалі можуть стати проблемою. Це перший крок від адекватної людини до параноїка. Аб’юзер‑зрадник, а потім параноїк‑ревнивець — це не ті чоловіки, яких заслуговують жінки. А Олеся тим більше.

Паркую свою машину поруч із її й виходжу. Олеся бачить мене й поспіхом прощається з чоловіком. Він навіть не помічає мене, розвертається й іде до свого авто. А вона підходить до мене.

— Ти тут… — наче й не питання, але за інтонацією зрозуміло, що їй не надто подобається контроль.

— Я забув дати тобі ключ від квартири, — дістаю зв’язку, показуючи вагому причину своєї появи. — І в тебе немає мого номера телефону…

— І справді, немає, — погоджується.

— Хто це? — киваю на машину, що від’їжджає.

— Не важливо, — хмуриться.

— Якщо якісь проблеми, я хочу допомогти. Розкажи, — намагаюся м’якістю голосу передати щиру стурбованість.

— Звідки ти такий звалився мені на голову? — у її фразі чується гіркота. Олеся втомилася, й це видно. Це не просто фізична втома, а повне виснаження. У ній ніби вимкнули «лампочку» внутрішнього розпалу… вона здається, прогинається під обставинами.

Роблю крок і просто обіймаю її, притискаючи до грудей. І будь у ній хоч крапля сили — Олеся в цей момент просто б розплакалася. Але в неї навіть на сльози немає сил. Вона так важко зітхає, що мені здається: у цьому зітханні вся біль світу.

— Мені важливо все, що з тобою відбувається, правда, — гладжу її по голові, як маленьку дівчинку. — Розкажи, — трохи відхиляюся й дивлюся в її обличчя.

— Я продаю машину… це був потенційний покупець, — каже приречено, просто тому, що моїм напором я не залишаю їй виходу.

— Тобі потрібні гроші?

— У мене ростуть борги по галереї… — виривається з моїх обіймів. Відчувається, що вони її теж душать. Їй бракує повітря… та й бажання «борсатися» в неї теж згасає. Вона як бджола, що потрапила у відро з водою: край високий, не вибратися, та й сили на виході. Олеся готова прийняти реальність. А це… просто останній ривок. — До тих рахунків, з яких здійснювалася оплата, доступ обмежений. Нові відкрила, тільки от період надходжень уже минув. Богдан вдало підловив момент.

На язику вже вертиться питання:

— Скільки?

Але поставити його — значить обірвати тонку нитку між нами. Вона, звісно, відмовиться, а може й образиться. Тому треба ввімкнути в собі тонкого психолога й крок за кроком прокласти шлях до логічного вирішення її проблеми.

Набираю повні легені повітря й озвучую свою пропозицію:

— Послухай, я пропоную зробити так: завтра ми заїдемо в мій банк і оформимо кредитну картку. Суму назвеш ту, яку вважатимеш потрібною. Моя компанія виступить перед банком гарантом твоєї платоспроможності. Якщо тобі вдасться протягом місяця погасити позичену суму, то відсотків жодних не буде. А якщо ні — то за ставкою, як для всіх.

Олеся замислюється.

— Ти справді готовий виступити гарантом? — усе ще сумнівається й не вірить.

Обіймаю її за плечі й притягую до себе. Розвертаю й веду до своєї машини.

— Ти просто не уявляєш, на що я готовий, — фраза звучить загадково й багатообіцяюче.

— Але чому? — Олеся все ще намагається зрозуміти, що зі мною не так, чому я так у неї вчепився. Так — у заміжню, так — у втомлену й загублену… Але відповідь проста: у мою.

Отак буває: клацання — і розумієш, що людина абсолютно твоя. Рідна, зрозуміла, передбачувана. І все в ній — це баланс саме того, що ти шукав. А може, й не шукав, але на підсвідомому рівні розумієш: більшого й не треба. Все, приплили. На цьому варіанті й зупинимося.

— Хіба важко повірити в те, що ти мені справді подобаєшся? — відповідаю питанням на питання.

— Важко… — каже з сумом.

— А ти повір! Згадай, у що ти вірила в дитинстві? У щось таке нереальне й казкове… У Діда Мороза, у зубну фею… От я, наприклад, вірив, що іграшки вночі оживають.