Розділ 24. Гра «Як дістати… Крилова». Фінал

Роман

На ловця і звір біжить. Тільки вийшов із ліфта — й одразу зіткнувся з Іллею.

— Привіт, Роман, — простягає руку на ходу, збираючись привітати й продовжити шлях. Я відповідаю потиском, але не відпускаю, тягну його за собою зі словами:

— Ти‑то мені й потрібен.

Він бачить мій бойовий настрій і не може залишити його без коментаря.

— Оу, друже, яка муха встигла нагородити тебе «позитивом» зранку?

— Та є одна… — відповідаю обтічно, поки не заглиблюючись у подробиці.

Відчиняю двері до приймальні.

— Доброго ранку, — бадьоро каже Ганна. — У мене тут документи…

— Пізніше, — кидаю на ходу.

Заходимо з Іллею до мого кабінету. Скидаю верхній одяг і вмощуюся в кріслі, приймаючи задумливу позу. Я ще точно не знаю, чого хочу від Іллі, але те, що він стане моїм Санчо Пансою — без сумніву.

Ілля сідає навпроти, витягує ноги й схрещує руки на грудях, готовий слухати. На його обличчі грає змовницька усмішка. Ми дивимося одне одному в очі: в його — явний інтерес, у моїх — лише думки про те, з чого почати й як розгорнути події так, щоб Крилову було максимально некомфортно, а нам — менше проблем. Відкрите протистояння може позначитися на Олесі… за себе я не надто переживаю.

— Ну, давай, колись, чого ти такий загадковий, — не витримує Ілля мовчання.

— Навіть не знаю, з якого боку підійти до цієї історії, — проводжу рукою по волоссю, намагаючись скинути напруження.

— Викладай усе, бажано з брудними подробицями, — Ілля примружує очі, очікуючи приголомшливий розповідь. Йому б пасувало йти в журналісти, а не у фінансисти… є в ньому жилка пронози.

— Я знайшов її, — кажу головне.

— Кого? — Ілля хмуриться, не розуміючи, про кого йдеться.

— Незнайомку з тієї вечірки…

Його брови миттєво злітають угору, а на губах розтягується хитра усмішка.

— Уже встигли закріпити пройдений матеріал, — грає бровами, явно натякаючи на близькість.

— Тс… — цокаю й кривлюся, показуючи, що хлопчик виріс, а жарти все ті ж — шкільні, нижче пояса й про секс.

— Гаразд‑гаразд, — виставляє руки, показуючи, що жарти вбік. — Що можу сказати, молодець! Якщо вона красуня з офігенною фігурою, то я вас благословляю. Ти ж мене для цього покликав?

— Не зовсім… Вона заміжня.

— Ой, — удавано прикриває рот рукою, показуючи, що не надто він і здивований. — А що ти хотів? Жінки теж ходять на сторону. Знаєш, за статистикою…

— Тільки не про статистику, — відмахуюся від нього. — Вони розлучаються.

І тут він реально починає реготати.

— Що смішного? — не можу зрозуміти.

— Я думав, що тільки чоловіки розповідають казочки своїм коханкам про розлучення, маленьких дітей, невиліковну хворобу партнера… А виявляється, вона теж тебе таким годує… — витирає сльози з куточків очей.

— Нічим вона мене не годує, — кажу з невдоволенням. — Вони й справді розлучаються. Я сьогодні був у нього в офісі.

— Опа‑ча, ось це поворот… — нахиляється, розглядаючи мене уважніше. — А де фінгал під оком? Розбита губа? Ну хоча б збиті кісточки на руці… Що, не було бійки? — констатує з сумом.

— От про неї я й хотів поговорити… — потираю руки в передчутті.

— Е‑е, ні, друже. Двоє на одного — це нечесно.

— Ілля, ти можеш бути серйозним? Ніякої бійки… лише продумані ходи й дії на випередження.

— І, звісно, тобі знадобився мій світлий розум, — підсумовує. Я повільно заплющую очі й знову відкриваю, підтверджуючи його правоту.

— Ну визнай, що я геній і ти без мене ніяк, і тоді я подумаю, чим зможу допомогти, — каже, блазнюючи.

— А я вже все придумав, — спираюся щокою на долоню.

— Раз у тебе є план, навіщо тобі я? — уточнює.

— А хто прикриватиме мою спину, напарнику? І так, ти геній. Без тебе мій план — це лише ідея. Без тебе він не «вистрілить». Не стане повноцінним планом помсти.

— Ого, — Ілля піднімає брову. — Прямо помсти? Чим же тобі так насолив… чоловік тієї самої дами… — клацає пальцями, пропонуючи назвати його ім’я.

— Крилов. Богдан Андрійович. Сорок три роки. Керівник паршивенької інвестиційної компанії «Ветра».

— Він, значить, демон і кат… А дружина його — жертва?

— Жертва вона чи ні, а розлучення він їй не дає. Сьогодні уточню в неї, як обумовлено розподіл їхнього майна… чи є шлюбний договір… Але з того, що я знаю: він заблокував спільні рахунки, а ще вимагає звільнити будівлю галереї.

— Так вона у тебе галеристка, — багатозначно промовляє Ілля. — Культурна дама… інтелігенція… Думаєш, такі не брешуть? Може, вона тобі з три короби, а ти й вуха розвісив.

— Вона взагалі мені нічого не говорила. Про конфлікт у благородному сімействі мені розповів Спіцин…