Розділ 23. Гра «Як дістати… Крилова». Початок

Роман

Кабінет Крилова виявився просторим, але холодним. Лише дитячі іграшки, розкидані, скоріш за все, спеціально матір’ю дитини — як нагадування можливим суперницям, що цей чоловік «застовплений», — додавали хоч якогось кольору. На столі — ідеальний порядок: ні зайвого паперу, ні випадкової речі. Напевно, щоб неперевірені чи непрохані відвідувачі не змогли переманити інвесторів або вкрасти «безцінні ідеї».

Перша чітка думка в голові: Крилов — така ж фальшивка, як і його кабінет із нальотом суворої діловитості. Усмішка відрепетирувана, погляд удаваний, аура — порожня. Все в ньому ніби створене для фасаду, для картинки, а по факту він може бути ким завгодно, навіть порожнім місцем.

Я дивлюся на нього й розумію: переді мною людина, яка вміє грати роль. Він може здаватися успішним, упевненим, навіть привабливим, але це лише маска. За нею — холод, розрахунок і внутрішня чорнота, що проступає крізь кожен рух. Огидний тип. І це не емоції, не чутки — лише мої спостереження й об’єктивний аналіз.

— То звідки ти, нагадай? — Крилов сідає у своє робоче крісло.

Зводжу брови… прямо так, одразу на «ти» і без реверансів? Він явно не сприймає мене серйозно. Думає, що якщо я молодий, то можу інвестувати хіба що пробку від пластикової пляшки, а не біткоїн, наприклад.

— Компанія «Білі Пагорби».

— Так, щось я чув про вашу компанію, — бере олівець і починає постукувати гумкою по столу, відбиваючи такт. — А твоя посада?

— Генеральний директор, — відповідаю. Все в його виразі обличчя говорить про те, що йому зі мною нудно. Упевнений, він думає, що я прийшов шукати інвестиції на якийсь малоцікавий йому проєкт. Звісно, простіше грати на цінних паперах, ніж займатися оцінкою перспектив у будівництві.

— Знаєш, Романе… — виявляється, він прекрасно все почув: і мою посаду, і моє ім’я. Просто набиває собі ціну. Як же набридли ці старі пронози: думають, що вони гуру психології й майстри «шахових партій». Та вертіли ми таких на одному місці…

— У мене зараз немає гравців, готових вкладатися в довгі історії. Усі хочуть швидких грошей. Сьогодні ніхто не вірить у проєкти, які окупаються через роки. Люди обирають ліквідність, оборот, миттєвий прибуток. Акції, валютні спекуляції, крипта — ось де інтерес. А будівництво… це красиво, але невигідно.

Він робить паузу, постукуючи олівцем по столу. Я не перебиваю його — хай говорить. Це його зоряний час. Я ще встигну його обламати. Крилов додає з батьківською повчальністю й поблажливістю:

— Ти молодий, амбітний, і це добре. Але ринок сьогодні не про амбіції, а про швидкість. Хто вміє швидко входити й виходити — той виграє. Решта залишаються з довгобудами й мріями.

Пропалює мене своїми риб’ячими очима. І як Олеся вибрала такого? У мене від одного його вигляду нудота…

І тут приходить мій час — обламати.

— А з чого ви взяли, що я прийшов за грошима? Це я вам хочу запропонувати гроші.

Маска пихатості дає тріщину. На обличчі Крилова промайнула зацікавленість.

— Ти хочеш вкластися? Що стане об’єктом інвестицій?

— Ні, я не хочу інвестувати, — прямо бачу, як усередині Крилова рветься тонка ниточка інтересу. Він здувається. Зараз на його обличчі написано: «втрачаю час». Продовжую свою думку, стежачи за зміною емоцій на його відполірованому обличчі: — Я хочу купити будівлю.

Ось тепер його брови злетіли так високо, що здавалося, вуха заворушилися.

— Будівлю? Яку?

— Купецький дім на вулиці Миру, — спеціально обходжу стороною той факт, що це галерея Олесі.

Відкидає олівець убік. Кладе руки на стіл і зчіплює пальці в замок. Погляд спідлоба, зуби мало не скриплять. Воно й зрозуміло, чому… болюча тема.

— А хто тобі сказав, що ця будівля продається?

— А хто тобі сказав, — кидаю йому його ж фразу, — що у світі все не купується й не продається? Все діло в ціні.

— І ти готовий заплатити цю ціну? — питає з викликом.

То чи мій тон задав атмосферу, чи його власні страхи, але повітря в кабінеті явно напружене. Богдан, не знаючи, хто я, мимоволі сприймає мене як суперника. Це відчувається на невербальному рівні. І я впевнений: він не готовий програти «хлопчиську». Думаю, саме так він мене й охрестив.

— Озвучте її, — кажу з усмішкою, розкидаючи руки в сторони.

— Будівля не продається, — відкидається на спинку крісла. Як для впевненого в собі чоловіка, він видає занадто багато метушні.

— Я готовий заплатити ось стільки, — дістаю з кишені аркуш паперу, на якому заздалегідь написав обдуману цифру: порівняв ціни на нерухомість у центрі, врахував її історичну цінність, додав зверху… і вийшло, що вийшло. Кладу перед ним на стіл.

Крилов дивиться на суму, і вона йому подобається — я це бачу. Але щось заважає йому дати згоду.

— Проблема в тому, що я не єдиний власник будівлі. Частина записана на дружину, — видає правду. Дуже цікаво.

Награно дивуюся й показую пальцем на двері, натякаючи на сюсюкаючу матусю.

— Ні, — хмуриться й починає м’ятися, ніби не впевнений, чи варто ділитися такими подробицями свого життя. Але кількість нулів переконує його трохи відкрити завісу: — Поліна не моя дружина. Це поки її мрії. — Між рядків читаю: Поліна може й даремно сподівається… Богдан Андрійович після розлучення так одразу й не кинеться знову в РАЦС. — Я ще не розлучений, у процесі, так би мовити.