Розділ 22. Побачити ворога в обличчя

Роман

— Ой, Ромашко, привіт, — мама цілує мене в щоку й шепоче на вухо:

— Ти б сказав, що будеш не сам.

А потім уже голосно додає:

— Я ж писала, що зранку завезу Шейлу.

— Так… я читав, але забув, — чухаю потилицю, морщачись. З іншого боку, добре, що Олеся познайомилася з моєю мамою. Хай бачить: я не той, хто кидається словами. Сказав, що ставлюся до неї серйозно — значить, так і є. А що може бути серйозніше, ніж знайомство з мамою? Напевно, тільки знайомство з татом.

— Ми їдемо, — пояснює мама Олесі, — а собачку з собою не беремо. Для неї переліт — стрес, та й документи додаткові потрібні… клопітно. От і залишаємо Шейлу Ромаші. А в тебе є тварини? — цікавиться вона.

— Ні, — хитає головою Олеся. І в її відповіді чується щось більше. Наче: «Та в мене й дому немає…» чи щось у цьому роді.

— Не через алергію? — припускає мама. — Якщо що, я можу Шейлу віддати подрузі. У нас ще є час до літака, — вона зводить руку, щоб глянути на годинник.

— Ні-ні, у мене немає алергії. Просто чо… — я кидаю на Олесю попереджувальний погляд: розповідати мамі про чоловіка, який досі записаний у її паспорті, не варто. Олеся зупиняється й намагається викрутитися, розуміючи, що її понесло не туди:

— Робота…

— Ой, та робота, — удавано обурюється мама. — Рома теж, — махає на мене рукою, — як загрузне у своїх проєктах… місяцями не бачимо. Ну все, молодь! — мама розуміє, що пора закруглятися. — Снідайте, а я побігла. Не пропадайте. Ми за десять днів повернемося, тож запрошую в гості, — каже вона Олесі.

— Дякую, — приймає запрошення Олеся. І чомусь із сумом.

Щойно вхідні двері зачинилися за мамою, Олеся реагує на мої слова:

— Навіщо ти представив мене дівчиною? — ще й руку в бік поставила, щоб виглядати грізно. Але від цього руху халат тільки більше роз’їжджається, оголюючи гарні ключиці. Хочеться засміятися. Роль суворої вчительки їй не пасує. Тим більше…

— Яйця горять, — суну їй Шейлу в руки й берусь рятувати наш сніданок.

— Що? — не одразу розуміє Олеся, про що я. А потім, зазирнувши через моє плече, починає виправдовуватися: — Ой, пробач… я забула про сковороду.

Піджартовую з неї:

— Значить, при наявності чоловіка ти ще й не вмієш готувати, — кажу це не щоб образити, а просто з бажання поговорити ні про що.

— Все я вмію, — надуває губки. От, уже починає себе рекламувати… а то: «я не та, ти не той».

— Гей! Вона мене лиже, — вимовляє обурено. Це вона про Шейлу.

— Їй тільки дай привід… Бачиш, ти навіть моїй собаці сподобалася.

Нахиляюся й цілую її в ніс.

— Я так розумію, це у вас сімейне… — бурчить вона, морщачи ніс і проводячи по ньому долонею. — Тобі теж особливого приводу не треба.

— А ти? Не любиш усе таке: обійми, поцілунки… — цікавлюся у майбутньої нареченої.

— Не знаю, — смикає плечем, — приємно, мабуть. Але мене не надто балували такими проявами прихильності й почуттів.

— Сніданок готовий, — ставлю на стіл тарілки. — Відпусти ти її, хай біжить, — показую підборіддям на Шейлу.

— Вона така м’яка й пухнаста, — Олеся притискається до неї щокою, — прямо пух.

— Мамина улюблениця. Треба ж кудись мамі свою любов спрямовувати. От онуки з’являться…

У цей момент Олеся підносила виделку з омлетом до рота. Почувши мої слова, завмирає, так і не донісши їжу до рота.

— Щось тебе не туди заносить, — каже з сумом. Може, я й справді перегинаю. Може, вона не може… і я ріжу по болючому?.. Ми ще не в тих стосунках, коли обговорюються такі моменти.

— Пробач. Ляпнув, не подумав. Цю тему піднімати не варто.

Доїдаємо свій сніданок у тиші. Потім збираємося, і я відвожу Олесю на її роботу.

— О котрій тебе забрати? — питаю, щойно вона збирається вийти з машини.

— Ще не награвся? — запитує з сумом, ніби мені так і не вдалося переконати її в серйозності своїх намірів.

— Я думав, що ти зрозуміла: я не граю. А якщо й почну, то обов’язково озвучу тобі правила. Час? — кажу з наголосом.

Замислюється на секунду, а потім відповідає:

— Я приїду сама.

— Добре, я попереджу охорону, — вирішую не тиснути. Сама, то сама. Адже довіра саме на цьому й будується… а з нею розвиваються стосунки. Я не хочу бути схожим на її чоловіка.

Вона виходить. А я думаю: «Про вовка промовка… чи не пора познайомитися з паном Криловим?»

Шукаю в інтернеті місцезнаходження інвестиційної компанії, якою керує Крилов. І щойно знаходжу адресу, упевнено тисну на газ.

За вікном — ранкове осіннє місто. Сьогодні прохолодно, але сонячно. Вулиці наповнені рухом: люди поспішають на роботу, машини повільно тягнуться в загальній вервечці, автобуси пролітають своєю смугою… Зупиняюся на світлофорі. Відкриваю вікно: вривається запах листя, свіжого хліба з пекарні неподалік… а разом із ними шум моторів, голоси, сигнали.