Розділ 21. Кому дружина, а кому дівчина

Олеся

Виходимо з ресторану. Не знаю, що там було за вино, але почуваюся на диво чудово: голова трохи затуманена, та все ж працює, тіло розслаблене, думки стали більш позитивними. Варто зробити кілька кроків — і я спотикаюся. Голова ще міркує, а ноги не слухаються.

Міцні чоловічі руки підхоплюють мене й притискають до сильного тіла. Я пам’ятаю це відчуття — надійне, упевнене. Емоції переповнюють, і я раптом сміюся. Закидаю голову вгору й дивлюся на яскраві зорі. Мені так добре й спокійно, і до цього так швидко звикаєш, що стає трохи лячно.

Роман, утримуючи мене однією рукою, другою проводить по моєму обличчю, а потім, узявши за підборіддя, нахиляється й цілує. У цьому стільки легкості, молодості, безшабашності, що я мимоволі піддаюся. Закидаю руки йому на плечі й відповідаю. Голова йде обертом…

— Я п’яна, — шепочу йому в губи, констатуючи факт.

— Іноді можна, — каже поблажливо. І знову цілує, тепер у щоку.

— Ти ж теж пив… — виплутуюся з його обіймів і дивлюся на машину, припарковану біля ресторану. І тут мене пронизує думка: — Як же ми поїдемо?

Роман розпливається в хитрій усмішці.

— Я… схитрував, — проводить рукою по губах, ніби намагаючись стерти самовдоволення, але воно все одно проривається фонтаном.

— Цікаво, — зводжу брови. Можливо, з іншим і в іншій ситуації я б насторожилася, але… мабуть, помиляюся… ці очі, в яких легко читається закоханість, не можуть належати людині, здатній завдати мені зла й болю. У них стільки тепла, що хочеться потонути. — І в чому твоя хитрість?

Роман повертається до будинку, розкидає руки, як великий маг, і, повернувши голову в мій бік, каже:

— Це мій дім.

Моя реакція, звісно, дивна: я згортаюся навпіл і починаю сміятися.

— Ти прямо… — не можу одразу підібрати слова, емоції переповнюють, — майстер продуманих ходів.

— Це тебе не ображає? — раптом питає він цілком серйозно.

Я теж стаю серйозною. Коли у моєму житті хоч якийсь чоловік цікавився моїми почуттями? Ніколи. Ні батько, ні Богдан — завжди черстві, зациклені на своїх проблемах, чужі переживання їх не цікавили.

А от Роман… йому важливо бути впевненим у моєму комфорті. Хіба це не підкуповує? Але я була б не я, якби не побачила в цьому підступ. Адже так не буває, правда? Таких чоловіків немає… є лише маски, які вони приміряють.

Напевно, він зчитує з мого обличчя всі ці думки й страхи. Підходить ближче, але не торкається. І каже:

— Зі мною тобі не варто нічого боятися. Я такий, яким ти мене бачиш. Ніякого подвійного дна. Зараз буде так, як хочеш ти. Ми можемо піднятися до мене, і ти просто ляжеш спати… І нічого не буде. Хочеш — я викличу тобі таксі, й ти поїдеш туди, куди вважатимеш за потрібне. Я не буду тебе утримувати й умовляти. Мені важливо, щоб ти почувалася комфортно.

Я слухаю його, нахиливши голову. Ну що ж… раз вибір за мною, то й перший крок робити теж мені. Я не хочу йти. Але й поспішати не хочу. Мені хочеться лише бути поруч, увібрати в себе його ауру впевненості й спокою.

Та й їхати мені нікуди. Не до батьків же додому… А від дивана в галереї у мене скоро хребет скривиться, як шахова фігура коня.

— До тебе, — кажу впевнено. І додаю: — Спати.

Він простягає руку. Я вкладаю свою в його, дозволяючи вести себе, мов дитину.

Ми йдемо тротуаром, як парочка. Роман крокує впевнено, а я трохи похитуюся — п’янчужка на мінімалках. Подумавши про це, розпливаюся в усмішці. За сьогоднішній вечір я стільки усміхалася, що від незвички щоки зводить. Адже це ж добре — коли з чоловіком хочеться усміхатися?

Нам треба обійти будинок, щоб потрапити у двір.

— Симпатичний дім, — оглядаю фасад, задерши голову.

— Я архітектор цього дому, — каже Роман. У його голосі чути любов до роботи й гордість за результат. Здається, він ставиться до своїх творінь як до дітей, яким дав життя.

— Це чудово, коли робота радує… — а в моїх словах чути смуток.

— Ти все ще займаєшся скульптурою? У галереї є твої роботи?

— Робота є… одна. Але я давно нічого не робила. Немає настрою. Муза мовчить, — хмикаю, згадуючи коментарі Богдана про мої ранні роботи. Він не бачив у мені нічого: ні таланту, ні здібності. Вважав, що я лише переводжу дорогий матеріал. — Та й адміністративних турбот вистачає, — додаю, щоб не виглядати зовсім жалюгідною.

— Нічого, розберемося з твоїми проблемами, і Муза обов’язково повернеться, — підбадьорює Роман, міцніше стискаючи мою руку.

Чи буде так, чи ні… але мені хочеться вірити. Я стискаю його руку у відповідь.

Чи не занадто швидко я тану?..

Думку далі не розвиваю, бо біля під’їзду стоять три дівчини. Побачивши Романа, вони кидаються до нас. Він машинально закриває мене собою, ховаючи за спину. Одним рухом відчиняє двері й спрямовує мене всередину. Двері за моєю спиною грюкнули, а Роман залишився зовні.

Чую їхні голоси:

— Романе, це я та дівчина!.. — вигукує одна.