Розділ 20. З головою в омут

Олеся

Ось сиджу я в його машині — й сама собі дивуюся. Мені що, проблем у житті мало? Як я так легко довірилася людині, про яку рівно нічого не знаю?

Кидаю на Романа короткі погляди. Внутрішній голос шепоче: «Та ні, такий чоловік не може бути поганим». Але тут же осаджую себе: я ж узагалі не вмію розбиратися в людях. Яскравий приклад — мій чоловік.

Хоча… Богдан ніколи й не намагався грати роль «хорошого» хлопця. Він завжди був суворий, продуманий, хитрий. Тільки раніше це не стосувалося мене. Але варто було мені збунтуватися — і на мене хлинув потік його неприємних рис. Усе тому, що я втомилася миритися з роллю другого плану.

Пробую прислухатися до своїх відчуттів. Ну має ж бути в мене хоч якесь шосте чуття, що відповідає за самозбереження? Що воно підказує? Найцікавіше — воно не мовчить, а ніби заснуло, розслабилося й чекає на диво. Напевно, я втомилася від постійного очікування «трешу» й хочу просто спокою. Останні місяці мого життя — суцільні американські гірки. Від них паморочиться голова й нудить.

Я стараюся не думати про це… але десь глибоко всередині сподіваюся, що Роман — протилежність Богдану. Хоча дещо спільне в них є. Порівнювати цих двох неправильно, але все ж… Рома теж наполегливий, тільки не тисне. Його слова звучать не як накази, а як спроба підтримати. Це навіть більше лякає: адже якщо я дозволю собі довіритися, крок назад уже неможливий. А ще я піддаюся його переконанням, і якщо потім відкриється щось неприйнятне, виплутатися буде значно складніше. Боюся загрузнути — як у болоті, де спершу твердо, а потім ноги йдуть у трясовину.

Дурна я, правда? Ще не оговталася від попередніх стосунків, а вже влазю в нові. Не зібрала по шматочках розбите серце й мрії, не розібралася з проблемами, не розставила пріоритети… А якщо все це виявиться грою? Якщо Роману набридне й на півдорозі він просто кине? Тоді все завалиться, як картковий будинок. І що робитиму я потім…

— Куди ми їдемо? — нарешті наважуюся розірвати тишу.

— Тут недалеко є хороший ресторанчик із середземноморською кухнею. Ти любиш морепродукти? — відривається від дороги й переводить на мене погляд.

— Напевно… — чомусь я не можу відповісти чітко. У низці подій я відсунула на задній план прості слова: «люблю», «подобається», «віддаю перевагу». Я надто довго розчинялася в чужому «хочу», поки своє перестало звучати.

Коли востаннє я була в ресторані? Давно… Богдан перестав брати мене на заходи вже дуже давно. Якщо чесно, то, подумавши, я навіть не можу одразу відповісти, чому він стільки років узагалі терпів мене. Шістнадцять років — це дуже багато. І весь цей час я жила так, ніби дивилася на чуже життя збоку. А виявилося — це було моє. Погане кіно: нудне, затягнуте, з передбачуваним сюжетом і акторами, які давно перестали вірити у свої ролі. Я сиділа в залі німим глядачем, терпіла, не аплодувала, не йшла — просто дивилася, як кадри змінюють один одного.

Єдине, що мене радувало — це моя робота. Галерея була способом привнести в життя щось яскраве, вічне. Поділитися цим із дітьми, захопленими дорослими, з тими, хто розділяв мої інтереси. Це була моя віддушина, мій острів, де можна було сховатися від сірої буденності.

Але тепер цей острів іде з‑під ніг. І ось — Роман. Може, всесвіт прислав мені його як заміну, щоб біль не була такою гострою, щоб образа не здавалася всепоглинаючою. Тільки який фільм дивитимуся я з ним? Чи стану повноцінною героїнею, чи знову опинюся на других ролях? Але вперше за довгий час мені цікаво, який це буде жанр. А фінал… головне — пережити зав’язку.

— Приїхали… — каже Роман, паркуючи машину.

Я виходжу й озираюся. Навіть не знаю, в якому районі міста ми зараз. Їхали недовго, але я так заглибилася у свої думки, що втратила лік часу.

— Porto Bello… — вимовляю назву ресторану вголос.

— Ходімо всередину, — Рома простягає мені руку. — Вечорами вже прохолодно.

— Осінь, — кажу багатозначно.

Всередині затишна атмосфера: невеликі столики накриті білими скатертинами, світло приглушене, звучить легка музика. Хостес проводить нас до вільного столика. Рома відсуває мені стілець, допомагаючи сісти.

— Тут затишно, — оглядаю зал.

— Мені теж подобається.

До нас підходить офіціантка й залишає два меню.

— Дівчино, принесіть нам пляшечку рожевого Côtes de Provence.

— Ви будете вивчати меню чи одразу зробите замовлення? — уточнює вона.

— Якщо ти не проти, я замовлю? — звертається до мене Рома. Я лише знизує плечима, показуючи, що хай робить так, як вважає за потрібне.

І поки він упевнено перераховував страви, я ловила себе на думці: знову перекладаю вибір на чужі плечі. Може, я сама у всьому винна? Навіть у елементарному — виборі їжі. Я знову покладаюся на чуже «хочу».

Офіціантка пішла, прийнявши замовлення. Увесь той час, поки він говорив із нею, я безцеремонно розглядала його. Так захопилася, що не помітила, як він раптом спитав:

— Я зробив щось не так?

— Чому ти так вирішив? — підпираю підборіддя рукою.

— Мені здалося, що в твоєму мовчанні є осуд, — вимовляє він дивну фразу. І справді в чомусь правий: я справді сварила, але не його, а себе.