Розділ 19. Мене до неї тягне

Роман

— Мені нікуди йти, — слова Олесі зависли в повітрі важкою грозовою хмарою. Вона не скаржиться, не напрошується в гості… її слова — констатація факту.

Я мовчу. Намагаюся прорахувати, яке наступне речення сказати, щоб не відштовхнути й не образити. Усередині все рветься: хочеться сказати «поїхали до мене», «я подбаю про тебе». Готовий навіть клятвено пообіцяти, що й пальцем не доторкнуся, і думки такої немає… хоча саме про це думаю. Але розумію: будь‑яке зайве слово може прозвучати як тиск, як наказ. А на підсвідомому рівні ясно — вона ненавидить накази.

Дивлюся на неї й бачу: втому, закритість, протест. Але за цим — крихкість. Наче камінь із тріщиною, крізь яку пробивається світло.

І ще її слова про вік досі дзвенять у голові. Тридцять проти тридцяти чотирьох — начебто дрібниця, але для неї це прірва. Тепер будь‑яка моя пропозиція ризикує здатися наївною спробою юнака похизуватися перед жінкою «батьківською тачкою». А доводити, що я сам на все це заробив, звучатиме як слабке виправдання.

Але й залишити її тут я не можу. Не знаю чому, але несвідомо вже переклав турботу про Олесю на свої плечі. Звісно, вона не просила й, упевнений, не попросить. Але це, мабуть, як у дикій природі: самець побачив самку й зрозумів — усе, зупинка, далі шукати не треба, він уже знайшов те, що шукав.

Тільки моя «знахідка» з досвідом, який загартував її, вселив недовіру й надмірну обережність. І тепер перекувати її під себе — ціла наука.

А хто казав, що буде легко?

— І де ти будеш ночувати? — нарешті слова зриваються з губ.

— Яка тобі різниця? — відповідає тихо, але жорстко.

— А якщо є різниця? — думаю, як довести їй, що я не хлопчик‑кульбабка, а цілком дорослий чоловік, який здатен виконати задачу «із зірочкою».

— Дурниці все це, ігри… Тобі нудно? Не вистачає драйву? Запишись на курси екстремального водіння.

— Чому ти, не знаючи мене, так несерйозно до мене ставишся? Чи для тебе справжній чоловік — це той, хто принижує жінку, тягне її за волосся й дає ляпаси? — не витримую й виходжу «з тіні», відкриваю карти. — Для мене таке ставлення апріорі неприпустиме. Якщо ти приймаєш добре ставлення й спробу допомогти, навіть мало‑знайомій людині, за слабкість, за мою неспроможність, або вважаєш, що різниця у чотири роки відіграє важливу роль, то, звісно, переконати тебе буде складно.

— То може, й не варто? — питає з кривою ухмилкою.

— Складно… але не неможливо. Я наполегливий.

— А може, бронелобий? Тобі кажуть: «не треба, відступися, живи далі», а ти наполегливо впираєшся головою в стіну, намагаючись її зрушити. Те, що було між нами, — спалах, хвилинна примха, спроба щось для себе зрозуміти, може, самоутвердитися. Але це не привід із твого боку шукати мене й щось пропонувати.

— Хіба запропонувати допомогу — це погано?

— Є такі ситуації, коли ти вже в глухому куті, й далі — тільки лізти на стіну. От я вже в стрибку… І ти нічим не допоможеш. Це не твоя «війна».

— Зрозуміло, — хитаю головою. — Все з тобою зрозуміло… — кажу замислено.

Олеся замкнулася на собі й своїй проблемі, не бачить горизонту. А адже все просто: потрібно лише зробити крок назад, щоб оцінити перспективу.

— Ну, раз зрозуміло, тоді прощавай, — робить змах рукою, ніби прощається зі мною.

— Ага… — відриваюся від стіни й підіймаюся. Простягаю їй руку, щоб допомогти встати. Вона дивиться недовірливо, ніби не розуміє, чого я від неї хочу. — Ходімо, я нагодую тебе смачною вечерею, покладу спати в м’яке ліжко… і вранці частина твоїх проблем здасться дрібницею.

Вона знову відкидає голову на стіну й скуйовджує волосся руками — жест відчаю, ніби не може придумати нічого кращого, щоб відчепитися від мене.

Головне, що я зрозумів: зараз Олесі потрібно просто показати напрямок. Дати відчути, що крім кутів у кімнаті є й двері, і вікна, і вентиляція… Загалом, це не замкнений простір, із нього можна вислизнути.

— Давай‑давай, — нахиляюся й беру її руку у свою. Трохи тягну, допомагаючи встати. Вона так близько… і це неймовірно збуджує. Ледь стримуюся, щоб не притягнути її до себе й не обійняти.

— Ромо, чому мені здається, що тебе важко від чогось відговорити?

— Бо так і є. Думаєш, у моїй справі мало проблем? Та щодня по сотні. Тільки вміння делегувати повноваження й знаходити нестандартні рішення допомагає мені не сидіти так само, як ти, біля стіни й не думати про вселенську несправедливість.

— Ти думаєш, я слабка? — її погляд блукає по моєму обличчю. Олеся намагається зчитати з моєї міміки правильну відповідь.

— Я думаю, що ти зламана, але не переможена. Сильна жінка, особливо заміжня, — це ознака слабкого чоловіка поруч. Я не знаю твого чоловіка, не знаю причин вашого розлучення… але те, що ви розходитеся ворогами — це факт.

— Так і є, — каже з сумом, опускаючи очі. — У нас битва.

— Знаєш таке висловлювання: «Якщо не можеш перемогти — очоль», — киваю замість відповіді. — Ось цим ми й займемося. Тільки завтра.

— Ми? Мені дуже складно зрозуміти твоє «ми»… Ти ж не знаєш мене. Одна єдина ніч не може описати людину.