Розділ 18. Просто так нічого не буває

Олеся

Здригаюся й підіймаю голову, коли чую над собою:

— Привіт…

Дивлюся на пізнього гостя з дивним змішаним почуттям. Якби в моєму організмі залишилося хоч трохи сил, я б обов’язково спалахнула, наговорила всякого й виставила його за двері галереї. Але зараз я вижата, як лимон, тому обираю легший варіант. Просто питаю:

— Навіщо прийшов?

— Хочу тобі допомогти, — цілком щиро каже людина, яку я бачу вдруге в житті. Чому я впевнена, що допомогу він пропонує щиро? Та в нього все на обличчі написано.

Буває так: дивишся на людину й з першого погляду можеш дати їй оцінку. Звісно, згодом вона може виявитися хибною — адже люди вміють ховати справжнє обличчя за масками. Але дивлячись на Романа, здається, що він із іншого тіста. Є в ньому щось правильне, просте, без награності й пафосу.

Тільки… усе це, звісно, добре, але життя мене навчило: нічого просто так не буває, все має свою ціну. А платити мені нічим, та й бажання немає. Єдине, чого я справді хочу — це спокою.

— Я не просила, — кажу з наголосом і чіткою позицією.

— А я й не питаю, — у його словах суцільна впевненість, ніби мені без нього ніяк. І він навіть думки не допускає, що я можу відмовитися.

— Я нічого не готова запропонувати взамін, — одразу ставлю рамки.

— А я й нічого не прошу.

— Так не буває, — вимовляю ледь чутно.

— Та по‑різному буває, — він дивиться прямо, даючи можливість милуватися його профілем.

Мене аж пальці закололи від бажання провести рукою по його обличчю, відчути дотик щетини на своїй шкірі… Я, як скульптор, іноді відчуваю потребу бачити не лише очима, а й через дотик — щоб відчути живу фактуру, а не ілюзію. Зупиняю себе, боячись недвозначної трактовки. Ігри з чоловіками загрожують наслідками… доведи потім, що це був лише порив творчої особистості, а не спроба спокуси чи завуальованої гри.

Поки я думала про своє, він повертається до мене й питає:

— Ти змінила зачіску? Того дня ти ж була палкою брюнеткою… чи це мої ігри розуму?

— Перука, — відповідаю однозначно. І тут же виникає питання: — Не подобається оригінал?

— Подобається, — розпливається в усмішці, яка додає його образу щось легке, молоде, азартне. Від чого одразу хочеться уточнити його вік. Не те щоб він виглядав незріло, просто його слова й учинки тягнуть на людину, яка ще не встигла обпектися життям, не втратила віру в прості радощі.

— Скільки тобі років, Ромо? — спираюся ліктем на коліно й підпираю голову в очікуванні відповіді.

— Тридцять, а що? — зводить брови від здивування.

— Тридцять… — повторюю замислено. — Та так, — смикаю невизначено плечем. — А мені тридцять чотири.

— Ну й що? — одразу в ньому бунтує «підліток‑переросток», упевнений, що в житті немає жодних перешкод і все під силу, якщо дуже хочеться.

— Та, власне, нічого… Тільки у нашому випадку — це прірва. Якщо сприймати цю різницю не просто як цифру, а як багаж не найкращого життєвого досвіду… то я б не хотіла ділитися ним із кимось. Не кожен витримає цей досвід.

— Але ж якщо його розділити на двох, то буде значно легше? — його простота рішень мене просто вбиває. У хорошому сенсі цього слова.

Я дивлюся на нього й розумію: він ще вірить у те, що життя можна обдурити, переграти, зробивши хід «конем». А я надто добре знаю ціну кожному кроку на цій шаховій дошці. І які наслідки у необдуманих рішень та помилкових ходів. І все ж ця віра Романа в прості рішення — заразлива й захоплива.

— Пробач, але реально не розумію, навіщо ти мене знайшов?

— Знаєш, я спершу й не планував, а потім цей подкаст…

— Так, сестра щось мені говорила про подкаст у Маші Суворої… Як тебе до неї занесло?

— Мій друг і за сумісництвом компаньйон по роботі побачив у цьому можливість заявити про нашу компанію — рекламний хід, так би мовити. Якщо чесно, я шкодую, що пішов… Поки не бачу жодного профіту, лише один головний біль.

— І про що ж таке тебе спитала Маша, що ти згадав про мене? — повертаю його від роздумів до своєї скромної персони.

— Про незабутній сексуальний досвід, — стріляє в мене лукавим поглядом, змушуючи усміхнутися.

— Здивував, — хитаю головою, сумніваючись. Вирішую, що треба сказати Романові правду, аби в нього не було казкових ілюзій щодо мене. — Мій чоловік стверджує, що нічого такого надзвичайного я не вмію.

— Мені байдуже, що каже твій чоловік. Я знаю, якою ти була зі мною, — заявляє він різко й упевнено, ніби знайомий зі мною від самого народження. А от згадка про чоловіка його помітно дратує.

— І якою ж я була? — питаю не без цікавості.

— Ти хотіла жити й віддавалася моменту… — в його очах прямо відбувається емоційний вибух, ніби спалахнула наднова. Думаю, що він уже нафантазував собі цілу історію й готовий годинами говорити про велике почуття.

— Це все спиртне, — хочу його приземлити.

— Дурниці, — відмахується. — За твоєю логікою, зустрілися два любителі гарячих напоїв, пововтузилися й розбіглися. Невже ти нічого не відчула?