Розділ 17. Вщент…

Олеся

Це просто неймовірно! Абсолютно хамська поведінка інспекторів, які перевіряють пожежну безпеку, виводить мене з себе. Мало того, що вони дивляться на мене, як на дівчинку без особливого розуму, так ще й розмовляють поблажливо‑зневажливо, ніби я недорозвинена й узагалі їм щось винна. Їхній тон, глузливі усмішки, погляди, вирази обличчя — усе це принижує. А ще неймовірно злить.

Я тримаюся, намагаюся не зірватися, але всередині все кипить. Галерея — моє життя, моя робота, моя гордість. А вони приходять сюди, наче господарі, й поводяться так, ніби мають право зруйнувати все, що я будувала.

І справа зовсім не у відсутності пожежної безпеки чи нашому явному ігноруванні їхніх приписів — усі недоліки ми усунули. Їхній прихід — це замовлення чистої води. Вони й самі про це говорять напівнатяками: мовляв, розберіться з чоловіком між собою… і життя налагодиться.

— Ну що ж ви, Олесю Володимирівно, не змінили план евакуації на актуальний? Дата‑то у вас стоїть торішня, — говорить огидним тоном Крюков. А його дружок Спицин у цей час розглядає картину. Упевнена, він ні чорта не розуміє, зате діловито зсунув брови й підпер підборіддя великим пальцем. Мислитель, клятий!

— Ми оновимо схему, обов’язково замінимо лист у рамці. Насправді від того, що дата там буде сьогоднішня, на шляхи евакуації це абсолютно ніяк не вплине. З моменту зазначеної раніше дати будівлю не перебудовували, і входи‑виходи не переносилися. Тож схема відповідає реальності.

— Усе ви говорите, звісно, правильно, — відмахується він із таким виглядом, ніби зобов’язаний пояснювати елементарне. Куди вже мені, недалекій… — План евакуації на стіні не має фіксованого «строку придатності». Однак, — зводить указівний палець і завмирає, акцентуючи увагу, — норми вимагають регулярної перевірки: щомісячний візуальний огляд, квартальна звірка з актуальними схемами й щорічне переутвердження з датою та підписом відповідальної особи.

Мені хочеться стукнути Крюкова. Просто в лоб. А краще розвернути й, давши під зад, спустити зі сходів. Але я беру себе в руки й кажу:

— Усі недоліки усунемо. Погодьтеся, це дрібниця, яка не впливає на безпеку відвідувачів, дітей, що відвідують гуртки.

Прокидається Спицин. Він смикається й різко обертається. На обличчі так і читається протест.

— Так‑то воно так! Тільки от підеш вам назустріч, заплющиш очі на такі дрібниці, а вони потім із року в рік так і залишаються невирішеними. Ось, наприклад, журнал інструктажів… половина співробітників не розписалася. Це ж порушення.

— Той співробітник, який не підписав, — у відпустці, — тру пальцями лоб. Схоже, у мене починається мігрень. Вони… я зараз не лише про цих екземплярів, а загалом про перевіряючих… як кліщі. Вчепляться мертвою хваткою й гризуть, доки не доб’ють.

У кабінет заходить Софія. У її обличчі я бачу підтримку й опору. Все‑таки два кабани на одну мене — тендітну й із травмованою психікою — це занадто.

— Перепрошую, — каже вона інспекторам, — Олесю, вийди в коридор, там тебе питають, — багатозначно смикає бровами.

Всередині все опускається. Невже черговий перевіряючий?

Гучно й приречено зітхаю й виходжу.

Чи розумію я, хто переді мною? Точно ні. Але варто йому нагадати мені обставини нашого знайомства, як мене миттєво спершу кидає в жар, а потім у холод.

Найлогічніше запитання народжується блискавично:

— Навіщо ти прийшов?

І, судячи з його відповідей, він сам до кінця не розуміє. А в мене немає часу щось йому пояснювати. Та й чи хочу я? Зважаючи на проблеми, що навалилися на мене — перевірки, сварки з чоловіком, придуркуватих інспекторів… звісно, ні!

У мене одна мрія: щоб усі залишили мене в спокої. Дали просто можливість жити, а не прокидатися ночами в жаху, думаючи, як прожити наступний день. Я хочу видихнути й розслабитися, а не бути у вічному бою, у стійці, готовій прийняти удар.

І зараз «дитячі» образи цього дорослого хлопця мені зовсім не цікаві. Навпаки, від них віє чимось зайвим, непотрібним, що засмічує й без того перевантажене моє інформаційне поле.

— Мені важливо знати, що було того дня між нами, — каже він із виразом обличчя, як у побитого собаки.

Мені хочеться закотити очі й цокнути так голосно, щоб він сам зрозумів, наскільки безглуздо це звучить. Я ніби потрапила в ясельну групу, де хлопчик смикнув мене за косичку й був готовий познайомити з мамою, а я — легковажна — заговорила з його ворогом і пригостила того булочкою.

Дивлюся на нього й думаю: як я могла знайти саме в ньому віддушину? Чому зараз він здається мені хлопчиськом, зовсім не пристосованим до життя? Може, його доля жодного разу не била боляче «по носі»?

— Роман, так? — зупиняю його змахом руки й хмурюся, намагаючись пригадати ім’я. — Забудь. Живи далі. Що ти хочеш від мене почути?

Від подальшого «водевілю» мене рятує Софія. Видно, у неї теж нерви здають, і сил більше немає залишатися наодинці з інспекторами.

— Олесю, — кличе мене, висунувши голову за двері.

— Пробач, — кажу Роману. Мені хочеться якось зафіналити ситуацію й відпустити його на всі чотири сторони. Кладу руку на його передпліччя й кажу правду: — у мене перевірка… пожежники.