Розділ 16. Допомога, якої ніхто не просить

Роман

Стою на вулиці, дихаю осіннім повітрям. Холодний вітер лоскоче обличчя, але вдих дається важко — у грудях ніби тиски, що не дають розправити легені.

За спиною нависає будівля галереї. Вона тисне, ніби насміхається: «Виставили тебе, розумнику? Іди‑іди, нічого тут стояти, очі мозолити».

Люди проходять повз: хтось поспішає у справах, хтось неквапно прогулюється, відпиваючи каву з картонного стаканчика. Машини й автобуси тягнуться вулицею, створюючи звичний міський шум. Але для мене все це — лише фон. Я стою, засунувши руки в кишені брюк, і почуваюся огидно.

Бути зайвим, використаним, викинутим із чужої історії — не найприємніше відчуття. Найприкріше те, що я не знаю, що робити далі. Наполягати на розмові, увірватися в її життя, вимагаючи правди? Чи залишити Олесю в спокої, дозволивши їй самій вирішувати, ким я для неї був?

А як же мої почуття? Адже мені здавалося, що я закоханий. Тільки не в цю Олесю, а в збірний і таємничий образ: пристрасний, вразливий, але водночас неймовірно сильний, цілісний і впевнений, ніби ми знайомі вічність.

А в результаті? Що я знаю про Олесю? Лише сухі факти з її біографії. Кілька рядків у статті, чужі слова, уривки чуток. Усе інше — мої фантазії, мої проєкції. Я закохався в тінь, а не в людину.

— Білий? Це ти, чи що? — обертаюся. Сходами галереї спускається мій колишній однокласник і нинішній інспектор державної служби з надзвичайних ситуацій.

— Привіт, Миколо, — простягаю руку для привітання. — Захоплюєшся сучасним мистецтвом? — киваю на галерею.

— Та де там, — відмахується він. — Другий раз за місяць приходимо до них із перевіркою.

— Порушують? — питаю з кривою усмішкою. Нас із Миколою Спициним пов’язують не лише роки навчання в одному класі, а й робочі питання. Іноді доводиться щось десь… щоб швидше здати об’єкт, поза чергою, так би мовити.

— Та ні, — кривиться він, показуючи складність ситуації.

У цей момент із будівлі вибігає Олеся. На ній облягаюча сукня‑олівець, світле пальто розвівається від швидкої ходи. Високий каблук її бежевих човників додає ногам витонченості. Все ж таки вона дуже цікава жінка. І навіть той факт, що вона виявилася не брюнеткою, якою була на карнавалі, а блондинкою, абсолютно не має значення.

Олеся стрімко проходить повз і підходить до машини, яка привітно пискнула, відреагувавши на дію господині. Вона сідає всередину й різко виїжджає зі стоянки.

Ми зі Спициним, ніби прикуті, стежимо за нею до останнього. І тільки коли машина зникає за поворотом, Коля гучно видихає:

— Гарна, зараза…

Ніколи не відчував агресії щодо Спицина, а зараз прямо тягне врізати. У сенсі — гарна? У мені спалахують власницькі почуття. Розумом я розумію: Олеся не моя, і вже точно не Коліна. Формально право на неї має лише її чоловік… Але сперечатися із самим собою, з невідповідності реальності й фантазій — неймовірно важко.

— І тому ти дістаєш її перевірками? — кидаю на нього погляд спідлоба.

— По‑чесному, — нахиляється трохи ближче, збираючись повідати таємницю, — у них тут із чоловіком поділ… Наче розлучаються й не можуть поділити галерею. То він мені… ну, не мені, а начальнику, — відмахується Колян, — башляє, щоб ми її трохи почмирили.

— Гарні ж ви… — дивлюся на нього осудливо. — Держоргани, накинулися на слабку… — мимоволі стаю на бік Лесі, відчуваючи бажання захистити її.

— А я що! — миттєво спалахує Спицин. — Мені байдуже. Пошлють до тебе — прийду перевіряти. Все за буквою закону, — зводить руки, ніби святий, наче він узагалі ні до чого.

— Спицин! — з машини кричать його дружки‑інспектори. — Поїхали!

— Все, бувай, — відповідає похмуро, напускаючи на себе серйозність, згадав, що погони й форма створюють довкола нього ауру влади й сили. Та хоч що на нього натягни — все одно залишиться Колян Спицин, сопливим двієчником.

— Давай‑давай, — махаю рукою на прощання й іду до своєї машини.

Сідаю всередину й замислююся над почутим.

Те, що Олеся не виглядає щасливою — факт. Отже, вона розлучається зі своїм чоловіком… І тепер слова її батька, що вона все ще Крилова, а не Ареф’єва, набувають сенсу й стають на свої місця.

Знову кидаю погляд на будівлю галереї. Тепер дивлюся на неї не як на історичний об’єкт міста, а як на вдале капіталовкладення. Те, що вона не нова, ціни не знижує: вона в хорошому стані й, головне, дуже вдало розташована. На одній лише оренді приміщень можна непогано заробити… Про це, мабуть, і думає її чоловік.

Пробую згадати, чи стикався я хоч коли‑небудь із Криловим. Так одразу й не скажу. Лізу в кишеню за телефоном і гуглю. Із кількох запропонованих інтернетом Крилових обираю того, який фізично знаходиться в моєму місті. І ось він — Богдан Андрійович Крилов, сорок три роки, власник інвестиційної компанії «Ветра».

Невже чоловік Олесі так мало заробляє на інвестиціях, що не може дозволити собі поступитися цією будівлею дружині? Дивлюся на його фото… І як така жінка, як Олеся, могла вийти за нього заміж? Один його погляд чого вартий — неприємний тип, гидкий. І, судячи з зовнішності, абсолютно їй не підходить.

Їдке зауваження мого розуму: «А хто їй підходить? Ти, чи що?»