Розділ 15. Познайомимось?

Роман.

— Роман? Ви мене чуєте? — секретарка майже трясе мене за плече: я випав із реальності й пішов у свій особистий астрал.

— Чую, — переводжу на неї погляд. До цього хвилин двадцять дивився у вікно. Здається, навіть не кліпав.

— У вас щось трапилось? Сьогодні ви якийсь… — Ганна уважно розглядає мене, намагаючись знайти десять відмінностей від учорашньої версії.

— Який? — хочу почути думку сторонньої людини. Особисто я знаю, що зі мною не так.

— Сумний, — відповідає Ганна, не задумуючись.

— Я б сказав — задумливий.

— І про що ви таке думаєте? — питає вона, хмикнувши, а потім усвідомлює, що я все-таки її начальник, а не друг, і не зобов’язаний відповідати. Тому додає: — якщо не секрет, звісно.

Чи поспішаю я розповідати їй усю правду? Ні, звичайно. Останнім часом у моєму житті забагато сторонніх, які прагнуть стати його частиною. І це мені абсолютно не подобається. Я не з тих, хто любить розмови по душах. Я прихильник дистанції у спілкуванні. Я — закрита книга.

Але все ж мене хвилює питання: а як би вчинила Ганна, будучи на моєму місці?

— Послухай, — починаю здалеку, — тебе б хвилювало питання: чому людина вчинила так чи інакше? Які були її мотиви? Що нею рухало?

— Не знаю, — знизує плечима. — Тут багато підводних каменів. Якщо це питання державного масштабу, то, мабуть, повірила б офіційній версії.

— Давай залишимо питання держбезпеки й ігри шпигунів за дужками. Звузимо все до тебе, як особистості. Наприклад, твій хлопець щось зробив, ти дізналася… і тебе хвилює питання: навіщо? Якого біса?! Ти в нього спитаєш? Чи заб’єш і зробиш вигляд, що нічого не сталося?

— Якщо він щось утне, і я про це дізнаюся, — робить грізний вираз обличчя, — то йому хана! Прив’яжу до ліжка й буду катувати морською капустою, яку він ненавидить. А якщо зрада… то взагалі, полетять шматки по кутках.

Ганна так яскраво описує тортури свого хлопця, що я прямо бачу це наяву.

— А ти страшна дівчина… — кажу, трохи відхилившись і дивлячись на неї з іншого боку, ніби мені відкрили на неї очі.

— Так-так, я така. Бійтеся… — Анна нависає наді мною загрозливо, а потім додає: — Жарт! То що у вас там трапилось? — цікавиться ніби між іншим.

— Уже все добре… — відповідаю впевнено. — Давай по роботі. Що ти там мені розповідала?

Занурившись повністю в роботу, на якийсь час забуваю про сімейство Ареф’євих. Але щойно настає перерва й в офісі стає тихо, чергові питання в голові спливають на поверхню.

Мене дуже хвилює: чому Олеся, будучи заміжньою, зважилася на зраду? Що нею рухало? Це була слабкість, бажання довести собі щось чи просто випадкова примха? Може, у їхній сім’ї це допустимо? Такі собі ігри… від нудьги. І чи справді вона така глибока й притягальна, як мені здавалося раніше?

І найголовніше — я хочу, щоб вона знала, що я не хлопчик на вечір, не іграшка в руках «тигриці», яка вирішила пограти на стороні. Я ціную й поважаю себе настільки, наскільки це можливо. Мені не подобається бути випадковим епізодом, тимчасовим «ковтком повітря» для жінки, яка завтра повернеться у свою золоту клітку. А ще гірше — якщо вона буде обговорювати нашу близькість зі своїм чоловіком, мов кумедний курйоз.

Я не хочу бути чужою розрадою, чиїмось способом забутися, жалюгідною спробою втекти від реальності. Я — людина, зі своїми принципами, зі своїм життям.

І чим більше я думаю про це, тим сильніше в мені зростає протест. Я не готовий миритися з роллю «випадкового чоловіка». Я хочу правди. Хочу зрозуміти її мотиви. Хочу почути від неї самої: хто я для неї — помилка чи шанс? Чомусь я впевнений, що в той момент близькості вона не грала… а жила.

Впевнено підіймаюся й іду на вихід. Учора ввечері я натрапив на статтю про Олесю Крилову, точніше — про її галерею. Інтерв’ю давала не вона особисто, а керуюча, тому її фото без маски у мене досі немає. Зате тепер є адреса. І я їду туди — в надії зустріти ту саму незнайомку, яка нарешті отримала ім’я.

Будівля галереї розташована в самому центрі міста — стара, двоповерхова, але простора й велична. Напевно, оренда тут захмарна. Колись це був купецький дім, овіяний історіями й легендами, які любили переповідати екскурсоводи у минулому сторіччі. Фасад і зараз зберігає сліди часу: масивні вікна, кам’яні стіни, різьблені деталі — все це ніби нагадувало про багатство й статус колишніх господарів. Але сучасний ремонт зробив своє, знеособив будівлю й поставив її в один ряд із подібними.

Я знав, що це місце має минуле, що воно значиме для міста. Але мене це ніколи не цікавило. Ні архітектура дому, ні історія його власників не викликали в мене цікавості. Те, що зараз тут розташована галерея, теж нічого не змінювало. Для мене це була просто чергова будівля початку двадцятого століття, повз яку я десятки разів проїжджав і жодного разу не зайшов.

І тільки тепер, коли за цим домом ховалася конкретна жінка, я, задерши голову, вперше уважно вивчаю його фасад.

Засунувши руки в кишені, роблю перший, але важливий крок у напрямку входу. Переступивши через поріг, стикаюся носом до носа з охоронцем.

— Добрий день, — вітає він мене. — Галерея працює з другої години дня. Якщо ви хочете записати дитину на якийсь майстер-клас…