Розділ 14. Усе життя — театр абсурду

Олеся

— Олеся Володимирівно! Олеся Володимирівно! — помічниця буквально біжить по залу. Її поява не віщує нічого доброго. Останнім часом Маріанна — провісниця чергового апокаліпсису.

Підбігає, важко дихаючи. Задихалася, бідолашна.

— Що сталося? — питаю я. Вона хоче щось сказати, але лише хапає ротом повітря, намагаючись привести дихання до норми. Треба б відправити Маріанну до спортзалу: бухгалтерська робота доведе її до зайвої ваги й діабету.

— Нам прийшло повідомлення… — нарешті видає інформацію, простягаючи мені черговий папірець. Останнім часом вони сиплються на мене, як із рогу достатку. Тільки мої — зі знаком мінус. Затіявши всю цю метушню з чоловіком, я накликала на себе всілякі кари. Як виявилося, розлучатися красиво мій чоловік не вміє… а от мстити — обожнює. Це його стихія.

— Через те, що Богдан Андрійович заблокував ваші спільні рахунки й ми не можемо оплатити поточні платежі, електромережі погрожують відключити нам світло, якщо до кінця місяця заборгованість не буде погашена.

— Але ж місяць іще не закінчився? — на моє зауваження Маріанна лише робить сумне обличчя. — Я постараюся щось придумати, — кажу задумливо, читаючи повідомлення.

— Бідна ви, Олесю, мені вас так шкода, — Маріанна кладе руку на моє передпліччя на знак підтримки. — Чому світ несправедливий до порядних і чесних людей? — ставить вона риторичне запитання.

Не хочеться засмучувати Маріанну ще більше, кажучи правду. Можливо, я не така вже порядна, якою вона мене бачить.

Ні, я нікого не зрадила, не пограбувала й тим більше не вбила. Мій єдиний «гріх» — ніч із чоловіком, про якого я зовсім нічого не знаю. І це час від часу відгукується всередині раніше невідомим мені почуттям. А чому гріх? Бо я була заміжня. Була… і все ще залишаюся заміжньою. Але в той момент я була щаслива, забувши про все. Той чоловік був ковтком повітря… утіхою, доказом, що я цікава іншим чоловікам, можу захопити, зачарувати… Коротше, не така безнадійна, як твердить чоловік.

Богдан — повна протилежність незнайомцю. Він, як удав, обвивав мене всі ці роки, а тепер просто душить, добиває. Він отримує від цього маніакальне задоволення. Йому подобається мучити, принижувати, показувати моє місце. Він хоче довести, що я — ніхто без нього, його грошей, його статусу. А я й рада бути ніким — аби тільки без нього.

Чим я заслужила таке ставлення? Своїм існуванням. Наш шлюб не благословлений на небесах, він — результат вигідного співробітництва.

Що тримало нас разом понад п’ятнадцять років? Спільний бізнес наших батьків. Правда… його батько помер уже як п’ять років, а мій відійшов убік і займається своїми справами… Можна було б розлучитися, але самолюбство, гордість і, головне, спільно нажите майно не дозволяють зробити це мирно.

Ця галерея — єдине, що нас тримає разом. Це камінь спотикання. Наше спільне дитя, яке поступово віддалилося від «батька» й перейшло під повну опіку мене — «матері». І я хочу залишити його собі, маю право. Документи всі оформлені на мене, тільки от фінансування йшло зі спільного — сімейного рахунку. І важко довести, хто вніс більший вклад у розвиток.

Богдану галерея не потрібна. Він діє не з почуття прив’язаності чи любові до «дитини» — галереї, а виключно з бажання дошкулити мені.

— Іди, Маріанно, я хочу побути сама, — прошу бухгалтера залишити мене.

Оглядаю величезний зал, ніби вперше його бачу. Мармурові скульптури височіють наді мною — холодні й величні. Тут представлені роботи знаних майстрів, і серед них є навіть ті, про яких я раніше читала лише в книжках і бачила їх у каталогах. Я вклала в цю галерею весь свій час, душу… Адже більшого мені не було дано.

Богдан ніколи не хотів дітей. На першому плані в нього завжди були кар’єра, бізнес, гроші. Він ніби боявся ними з кимось поділитися. Поклонявся їм, як ідолу, й страшився втратити тільки їх. Мене ж він карає — за те, що посміла відкинути, не оцінила, розлюбила, перестала боготворити.

Я прощала багато, заплющувала очі, не помічала його пасій, що змінювали одна одну зі швидкістю вітру. Але появу дитини, якої мене позбавили, я ніколи не пробачу.

Я бачила цього малюка на фото. Чергова дівиця надіслала його Богдану на телефон. І там не потрібні жодні тести ДНК: хлопчик неймовірно схожий на чоловіка… а родима плямка на ключиці — прямо один в один.

Що заважає Богдану дати мені розлучення й жити повною сім’єю зі своєю дитиною? Нічого. Він із ними й живе. Тільки розлучення мені не дає. Чому? Жадібність, злість… Він хоче все, залишити мене ні з чим. Йому не потрібні скульптури й картини, він хоче приміщення, розташоване в центрі й вартістю з маленький острів у Карибському морі.

А я б і рада віддати все, відкупитися, тільки от куди подіти все напрацьоване за роки? Скульптури — це лише основа айсберга, є ще картини, зал сучасного мистецтва, літографії, інсталяції. Наша галерея — це не просто місце, де можна пройти між рядами й помилуватися творами мистецтва, це ціла будівля з майстернями, майстер‑класами, учнями… Це центр, де люди відкривають свої таланти.

Зупиняюся біля скульптури. Дівчина‑балерина, що балансує на пуантах. Її голова вкрита тонкою вуаллю, яка приховує обличчя від сторонніх. Це моя робота, виконана у стилі «завуальована скульптура».

Зараз я сприймаю її не просто як шматок мармуру, а як продовження себе. Я теж хочу сховатися від світу за своєрідною захисною вуаллю. Світ мене гнітить, він тисне… до болю. Але цей біль не фізичний, а душевний.