Розділ 13. «Шкандаль» у благородному сімействі

Роман

З самого ранку я в бігах. Проєкти не стоять на місці — і все чому? Бо я вчасно мотивую працівників: когось добрим словом, а кому й копняка під зад для прискорення. Команда в мене немаленька, але я звик тримати все під контролем. Довіряй, як кажуть, але перевіряй.

Їду з Бюро технічної інвентаризації. Треба було подати документи на введення нового об’єкта в експлуатацію. У цих панянок усе суворо за графіком: перерва — і хоч трава не рости. Але мені пощастило — встиг завершити справи до початку їхньої перерви.

І ось думаю: може, й мені пора пообідати?

Центр міста. Де б припаркуватися, щоб смачно поїсти? Дзвонить телефон. Беру його до рук і кидаю погляд на екран — невідомий номер. Приймаю виклик і повільно котюся дорогою, все ще обдумуючи, який ресторан вибрати.

— Так, — відповідаю тому, хто дзвонить.

— Романе, — з того боку приємний жіночий голос, але чутно, що засмучений. — Це Даша Ареф’єва. Ми вчора…

— Так, Дашо, привіт, — перебиваю її.

— Добре, що ти мене пам’ятаєш, — промовляє вона зі смутком. — Ти міг би зараз під’їхати до ресторану «Сільвія»?

— Щось трапилося? — питаю насторожено. Недарма ж вона знайшла мій номер і сама подзвонила. Явно сталося щось серйозне. Може, вона теж побачила публікацію в жовтій пресі? Можливо, причина саме в цьому… Хоча хто‑хто, а вона знає, що все це нахабна брехня. Важко закрутити роман із людиною, яку бачиш уперше.

Але вона не відповідає на пряме запитання, а ставить своє:

— Через скільки тебе чекати?

— Буду за п’ять хвилин. Я недалеко, — відповідаю, і вона скидає дзвінок.

Тисну на педаль газу й знову вливаюся в дорожній рух. Що ж таке сталося, що така терміновість?

Я під’їжджаю до «Сільвії» й залишаю машину на парковці. Ресторан зустрічає мене м’яким світлом, тихою музикою й запахом свіжого хліба. Практично всі столики зайняті: офісні працівники з сусідньої будівлі давно облюбували цей заклад. У них смачні бізнес‑ланчі й ціна прийнятна. Тільки яке відношення Даша має до офісних працівників і їхніх ланчів — питання.

Зупиняюся на порозі й проводжу поглядом по залу. Даша, побачивши мене першою, піднімає руку, привертаючи увагу. Йду до її столика. І дивуюся, побачивши, що сидить вона не сама, а з татом… Треба б згадати його по батькові, але ніяк. Володимир… Володимир… а далі ступор.

— Добрий день, — промовляю, тільки порівнявшись із їхнім столиком.

— Добрий, добрий… — відповідає зовсім не доброзичливо її батько, але підводиться й простягає руку для привітання. — Сідай, Романе, поговоримо.

— Про що? — сідаю навпроти нього й переводжу погляд на Дашу. Вона явно нервує: пальці перебирають серветку, погляд опустила й виглядає не такою вже впевненою, як учора ввечері.

— Як про що? — розкидає Володимир руки в сторони. — Про ваші шури‑мури. А то всі в курсі, один я ні сном ні духом.

Роблю такий вираз обличчя, щоб одразу дати йому зрозуміти: ну ви серйозно?

— Володимире… вибачте, не пам’ятаю вашого по батькові. Я так розумію, ви бачили статтю. — Він киває й чекає продовження мого пояснення. — Це все випадковість. Ніяких стосунків у нас із вашою дочкою немає. Ми знайомі формально. Я бачив її всього кілька разів на якихось спільних заходах.

— А фото? — показує мені його на екрані телефону.

— Фото… — кажу задумливо. Як би пояснити правильно? Якщо почати з фрази: «Спершу мене помилково прийняли за стриптизера…», думаю, далі розмова тоді не складеться. — Ви ж знаєте, як ці фотографи підловлюють момент… Взагалі, я шукав учора Дашу, щоб розпитати про іншу дівчину…

— Тобто ти хочеш сказати, що між вами нічого немає? — зсуває кущисті брови.

— Так, — охоче погоджуюся.

— Диви мені, — тепер він трясе пальцем перед носом Даші. — То вона з одним, то з іншим. Швидко гайки закручу. Яке про тебе буде враження в майбутнього чоловіка? Що ти легковажна? Легкодоступна?

— Та я поки заміж і не збираюся, — огризається Даша.

І от воно мені треба — слухати їхню перепалку? Те, як Володимир виховує свою доньку, — це їхні проблеми. Якщо чесно, методика в нього ще та. Цікаво, скількох передбачуваних залицяльників він отак витягав «на килим» і допитував?

— Марш додому! — гаркнув на неї. — І щоб три дні носа на вулицю не показувала!

— Як три? У Лізки ж весілля!

— Як пощастило Григор’єву, — каже замислено Ареф’єв, — прилаштував доньку, і проблем немає.

Володимир переводить погляд на мене.

— А ти, випадково, не одружений? — повертає голову вбік і дивиться пильно, як старий пугач.

— Випадково — ні. А що?

— Я довідувався про тебе… кажуть, ти хлопець непоганий, — починає здалеку нахвалювати мене. І мені здається, я знаю, до чого він хилить. Це змушує насторожитися.

— Дякую, але ні, — одразу відкидаю його завуальовану пропозицію породичатися. — У мене є почуття до іншої дівчини.

— Серйозно? Ну гаразд. А ти чого сидиш, кого чекаєш? Сказав же — марш додому! — ричить на Дашу.