Розділ 12. Учіться, як треба влипати…

Роман

Клуб «Ніч» зустрічає мене пульсуючими ритмами, спалахами світла й густим запахом алкоголю, змішаним із парфумом та димом кальяну. Натовп рухається в такт бітам, немов єдиний організм, а я крокую всередину, відчуваючи, як шум і ритм накривають мене хвилею. Молодь товпиться біля бару, офіціанти снують між столиками, а на танцполі панує свій всесвіт — хаотичний, заворожуючий, але мене туди однозначно не тягне. Вчорашніх «розваг» мені вистачило…

Як показує практика, я людина мало питуща, але вже вдруге опиняюся втягнутим у любовні авантюри по нетверезому ділу. Два рази — це вже тягне на закономірність… Та відтоді, як зустрів незнайомку, відчуваю: краще взагалі утриматися. Їсти, пити й куролесити — тільки з нею. Усі інші «пригоди» на цьому фронті віддають гіркотою й лише зачіпають самолюбство.

Проходячи залом, я шукаю знайоме обличчя. Але людей так багато, а промені світла танцюють по залу так хаотично, що вислідити когось конкретного майже неможливо. Я хапаю за руку офіціанта, який пробігає поруч.

— Підкажи, де компанія, що святкує дівич‑вечір?

— А, ти з агентства? Тебе вже зачекалися, — він махає рукою, кличе мене за собою й прокладає дорогу крізь натовп.

Чи варто казати офіціанту, що я не з жодного агентства, а сам по собі? Та й навряд чи мене чекають… Але думаю, це неважливо.

Ми підіймаємося на другий поверх. Тут ВІП‑кабінки, які своїми тонованими скляними стінами виходять на танцпол, а вхід до них — із коридору. Офіціант відчиняє одну з дверей у «капсулу» й пропускає мене всередину.

Я роблю крок і завмираю. Двері за моєю спиною зачиняються. Дівчата на диванчиках вливають у себе чергову порцію веселого зілля. Як тільки одна з них, що сидить ближче до виходу, помічає мене, вона одразу починає пищати від радості, підстрибує й скаче на місці, як зайчик, що побачив величезну моркву:

— Дівчата, стриптизер прийшов!

На її вигук компанія оживляється, і всі починають скандувати:

— Танцюй! Танцюй! Танцюй! — плескаючи в долоні й підбадьорюючи мене, ніби я справді маю вийти на сцену.

Я застигаю на порозі. Це хто стриптизер? Я, чи що? Дуже приємно. Можливо, це можна вважати компліментом — все‑таки представники цієї професії виглядають у жіночих очах як еталони чоловічої привабливості. Але чомусь я не радий такому статусу.

— А де твій костюм? — до мене підбігає Даша Ареф’єва, саме та, хто мені потрібна. Припускаю, що вона й була ініціаторкою такої «розваги». Тому й знає, як він має з’явитися — феєрично, а не стояти на порозі, як колода.

За моєю спиною знову відчиняються двері. Обертаюся. Ковбой на мінімалках: чоботи, капелюх і мінімум тканини. Справжній еталон стриптизера.

— Еее… ти хто? — питає він із викликом, ніби бачить у мені суперника, що відбирає в нього хліб.

— Проходь, працюй, — відходжу вбік, пропускаючи його.

— Вийдемо на хвилинку, — беру Дашу за руку й виводжу в коридор.

— Куди ти мене тягнеш? — обурюється дівчина. — І хто ти взагалі?.. Мені здається, я тебе десь бачила… — каже замислено, поки я її веду.

Зупиняюся біля сходів і повертаюся до неї обличчям.

— Так, ми зустрічалися на відкритті готелю «Венеція». Хоча… — згадую, що тоді ми були в масках, і вона навряд чи бачила моє обличчя. Вирішую представитися: — Мене звати Роман Білий…

І тільки я хочу продовжити, чим займаюся по життю, як на її похмурому обличчі спалахує осяяння:

— Точно! Я бачила тебе в Маші Суворої. До речі, вона моя хороша знайома, — не втрималася, щоб не похвалитися зв’язками Даша.

Але тепер, зіткнувшись з Суворою й світом соцмереж, я не надто радий, що «вступив у ту секту». Коли я зрідка спостерігав за життям інших через екран смартфона, мене це влаштовувало значно більше, ніж зараз. Засвітив фейс — і ось результат: набув купу проблем і попсував свою карму.

— І навіщо я знадобилася Роману Білому? — Даша накручує локон на палець, кокетує й, як їй, мабуть, здається, намагається прикусити губу еротично. Але з огляду на її стан легкого нестояння, виглядає це радше комічно… як пародія на невмілу спокусницю, ніж еротично.

— Ти можеш мені допомогти, — лізу в кишеню за телефоном.

— Звісно, — охоче погоджується, робить крок і стає максимально близько, ще й кладе руки мені на талію.

— Усмішечку, — чую голос, що долинає звідкись унизу сходів. Щоб розгледіти того, хто покликав, треба трохи нахилитися, обпершись на захисне огородження. Ми так і робимо. Спалах! І якийсь задоволений чоловік із камерою зникає в натовпі гостей першого поверху.

— Це що було? — переводжу здивований погляд на Дашу.

— А… — каже п’яненько, махнувши рукою на втікача, — папараці бігають тут, шукають сенсацію. Байдуже. Що ти там від мене хотів? — дивиться в очі так віддано, я б сказав, із любов’ю.

— Ти знаєш її? — повертаю свій телефон екраном до її обличчя.

Даша хмуриться, намагаючись сфокусувати погляд. Потім її брови злітають угору від здивування. На обличчі проноситься низка емоцій, ніби її закрутили на своєрідній каруселі. Вона прибирає руки з моєї талії й відступає на крок назад. Обпирається стегном на огородження й схрещує руки на грудях. Я розумію: вона знає дівчину на фото, але імені не скаже. Чи то з упертості — адже таким чином я її відшиваю, чи то з якихось інших міркувань… Але імені мені не бачити — як снігу влітку в Занзібарі.