Розділ 11. Таємне стає явним.

Роман

Кінець робочого дня. Цікавість бере гору, і я кличу Ганну.

— Роман? — відчинивши двері, вона заходить. У руках блокнот і олівець: готова виконувати звичну секретарську роботу. Розумна все‑таки Ганна дівчина. Сказав зранку, що в мене не той настрій — і вона цілий день ані словом, ані півсловом. Треба б їй премію виписати… за тактовність.

— Сідай, — показую рукою на стілець поруч із моїм столом.

Вона сідає. На обличчі — ледь стримувана усмішка. Вона чудово розуміє, навіщо я її викликав, але навмисно тягне паузу, розтягує інтригу. У нас тут прямо свої «Голодні ігри»: у неї є інформація, і видно, що її розпирає від бажання поділитися, але до останнього буде робити вигляд, ніби не розуміє причини своєї появи в кабінеті.

Навіщо? Думаю, їй цікава моя реакція. Хочеться похвалитися — не лише довести своєму хлопцеві, який явно не вірив у її сили, але й показати мені свою цінність як співробітниці. Я ж казав: Ганна не така проста… Можливо, посада секретаря — зовсім не межа її мрій? Треба б поцікавитися, яка в неї освіта. Може, даремно талант пропадає?

— Розповідай, — махнувши рукою, ставлю лікоть на підлокітник крісла й підпираю голову.

— Що саме?

— Ганно… — хитаю головою, показуючи повне небажання грати в «кішки‑мишки».

— З вами жахливо нецікаво, — цокає язиком і зводить руки, удаючи невдоволення. — У мене був такий план… Не даєте насолодитися моментом… Гаразд, дивіться.

Ганна дістає з кишені телефон, розблоковує його й кладе просто переді мною.

На екрані — стрічка світлин якоїсь дівчини в соцмережі. Я тягну пальцем вниз, намагаючись уловити не просто окремі кадри, а весь момент, усю атмосферу, приховану за ними.

Безперечно, це знімки з того самого червневого заходу в готелі «Венеція». Тих пузатих і важливих мужиків я впізнаю і зі спини, і в масках… А от із дівчатами складніше.

Із фото одразу ясно: це не моя незнайомка. Але дівчина робила стільки селфі, що на світлинах опинилися майже всі гості. Кілька разів я помітив і себе…

— Хто вона? — питаю в Ганни. Упевнений, вона розкопала про цю особу все, що тільки можливо.

— Це Даша Ареф’єва, донька…

— Зрозуміло, — перебиваю Ганну. Прізвище знайоме. Її батько — Володимир Ареф’єв, банкір. Особисто ми ніколи не перетиналися, але зустрічалися в спільних компаніях.

— Але це не та, кого шукаю я, — кажу з сумом.

— Я так і зрозуміла з вашого опису. Ваша Коломбіна — чорна‑золота, з пір’ям. А ця — гламурна рожева. Типова Барбі, — Ганна дає оцінку дівчині, одразу ставлячи на ній клеймо «мажорка». — Гортайте, гортайте… — показує пальчиком на екран телефону.

І ось пішла низка фотографій, від яких моє серце мимоволі здригається. Даша, та сама «Барбі», тягне за руку в кадр іншу дівчину. Та явно проти, всіма силами намагається відмовитися від спільного фото. Але Даша наполеглива — і ось фінальний знімок: моя незнайомка натягнуто усміхається, позуючись.

— Ти знаєш її ім’я? — питаю з надією в Ганни.

— Ні. Але раз її знає Даша, то вам і карти в руки. Упевнена, що ви, як зірки інтернету, — підводжу на секретарку очі, відчуваючи в її тоні сарказм, — швидко знайдете спільну мову. І самі розумієте: ситуація делікатна. Мало хто кому ким доводиться? Світ багатих і знаменитих уміє дивувати.

— Це точно… — кажу замислено, згадуючи ніч із Мірою. — Що не день, то суцільні дивування, розчарування й відкриття. — Голосно зітхаю з ноткою смутку. — Так, гаразд, — відсуваю від себе телефон, — перекинь мені одне фото, і я подумаю, де можу перетнутися з цією Дашею.

— А я все вже придумала, — каже Ганна між іншим. — Дівчина активно веде соцмережі й уже розтрубила, що сьогодні буде в клубі «Ніч». Там дівич‑вечір її подруги, до речі, доньки власника «Венеції» Лізи Григор’євої. І як вони не бояться?.. — ставить вона запитання, сенс якого мені не одразу ясний.

— Чого не бояться?

— Виносити все своє життя на загальний огляд. Мало в світі хворих на голову людей, які будуть стежити за кожним твоїм кроком? Це ж не лише небезпечно, а й неприємно, — смикає плечем. А я, згадавши Олю‑еротоманку, лише кривлюся, показуючи, що кожен чинить так, як вважає за потрібне. І точно не мені вказувати їм на можливі наслідки. Я одним «привітом» поставив своє життя з ніг на голову. Думаю, для них це не масштаб трагедії, а радше буденність.

— І ти, звісно, знаєш, де цей самий клуб «Ніч» знаходиться і о котрій початок заходу, — залишаю чужі проблеми й повертаюся до своєї, закидаючи вудочку в бік знань Ганни. Упевнений, вона вивчила всі повідомлення Даші від «а до я» й може з точністю відтворити всі явки й паролі.

— Звісно, — грає бровами секретарка. — Я знаю все, — каже загадково й замовкає, витримуючи театральну паузу.

— І? — підштовхую її до відповіді.

— А що мені за це буде? — ось і головна її мотивація в пошуку моєї незнайомки: можливість щось виграти для себе.

— Гаразд… давай не будемо влаштовувати «вгадай, що я хочу», а ти одразу озвучиш свої умови, — вмощуюся зручніше в кріслі, схрещую руки й увесь у увазі.

— Я хочу відпустку на два тижні і… — мнеться, ніби боїться озвучити наступне бажання, — щоб ви тільки подумали… дали можливість попрацювати у відділі маркетингу. Я впевнена, що це моє.