Розділ 10. Пробив дно…

Роман

Моя голова гуде й розвалюється на частини. Прикладаю до неї руки й голосно, протяжно мукаю.

Поруч щось падає — і цей звук відгукується в голові новою, посиленою хвилею болю.

— Ау… — болісно морщусь і закриваю вуха, намагаючись заглушити передзвін, який влаштував мій запалений мозок.

— Склянка з водою й таблеткою поруч на столику, — каже звідкись жіночий голос.

Я розплющую очі. Стеля. Натяжна, глянцева… кольору морозного неба. І я розумію: перебуваю не вдома. Погляд ковзає по кімнаті. Сучасний дизайн, але надто багато дрібних деталей — через це вона здається занадто жіночною. На стільці — блискуча сукня. Я чіпляюся за неї, намагаючись згадати, де бачив таку. А головне — на кому.

Хмурюсь. І мені здається, що шкіра на голові натягується, приносячи дискомфорт. Я — один суцільний нерв. Побитий і виснажений життям, тільки торкнись — і мене рознесе на мільйон частинок.

На чому я зупинився? Сукня… точно. Дивлюся на неї ще раз. І тут, мов блискавка, основні події вчорашнього вечора проносяться перед очима. Яскраві спалахи заплескали в пам’яті, як цигани в танці — з улюлюканням, піснями й безшабашним веселощами. Все миготить хаотично, але живо: клуб, шоти, сміх, музика, обличчя… і її блискуча сукня.

Як же її… Іра, Ліра, Кіра… Серце ухнуло кудись у п’яти: я прокинувся в квартирі тієї самої дівчини, точного імені якої не пам’ятаю.

Якщо події з клубу пам’ять ще відтворює, то що було далі — морок і темрява.

Підіймаю простирадло, яким укритий, а там… здрастуй, мій вірний друг — втомився й голову повісив. Те, що він учора трудився, — безсумнівний факт. Жодної реакції на «добрий ранок». Адже у моєму віці ранкова ерекція — норма. Значить… у нього все було, і більше не треба.

Ау, пам’ять, відгукнись. Але вона мовчить. Учорашня ніч — суцільна діра. Я не пам’ятаю ні як сюди потрапив, ні що було далі. Пристрасний поцілунок — ось останнє, що залишилося в свідомості.

— Привіт, герой, — поруч на ліжко опускається вона, моя вчорашня пасія. На ній легкий шовковий халатик, а на голові намотаний рушник. Виглядає свіжою й бадьорою. На відміну від мене. Так, душ мені точно не завадив би.

— Привіт, — кажу хрипким голосом. Чому в мене болять голосові зв’язки? Сподіваюся, я вчора не виперся на сцену й не горлав пісні з Ігорем Шором? Якщо чесно, я взагалі не в курсі його репертуару й ніколи не слухав його пісень. — Пробач, я не пам’ятаю твого імені…

— Міра. Мирослава, — відповідає вона, усміхнувшись.

— Пробач, — морщу ніс, намагаючись зам’яти незручну обставину. — А я Роман.

Вона сміється. Їй пасує усмішка, вона робить її молодшою…

«Чорт! Тільки б не молодша вісімнадцяти!» — благаю невідомі сили.

— Я пам’ятаю твоє ім’я, Роман Білий. Ти — класний. Я таких давно не зустрічала.

— Напевно, це має мені лестити, але… що я таке зробив, щоб заслужити похвалу?

— Ти дуже уважний партнер. Увесь час питав: чи подобається мені те, як ти робиш… Не часто зустрінеш чоловіка, який дбає не лише про своє задоволення, а й переживає за партнерку.

Хочеться ляпнути:

«Так, я такий весь правильний і взагалі молодець. Тільки на тверезу я нікому й ніколи такого не говорив. Не те щоб я не хотів доставити задоволення дівчині… просто я робив справу, й їхні задоволені обличчя були німою відповіддю. А тут… щось мене понесло не в той бік. Чи я відчував, що справа — кепська?»

Але відповідаю Мірі зовсім інше:

— Завжди будь ласка.

— Якщо ти встанеш зараз, то в тебе ще буде час прийняти душ. Пробач, за пів години я мушу вийти з квартири й піти у свої справи.

— Так, звісно, — намагаюся піднятися, але карусель у голові змушує знову впасти на подушку. — Чорт, — хапаюся за голову, намагаючись зупинити її кружляння.

— Тримай, — Міра подає мені склянку, у якій уже шипить і розчиняється таблетка.

— Дякую, — дякую вмираючим голосом.

— Пий, не буду тобі заважати. Душ ось за тими дверима, — показує рукою напрямок. — Залишиш склянку на столику. Там же й залишиш гроші.

Відпиваю зі склянки й на фразі про гроші застигаю, піднімаю на неї очі. Мій погляд явно видає здивування. Міра розводить руки в сторони й пояснює, як нерозумній дитині:

— Пробач, милий. Все було чудово. І якщо захочеш повторити, то наступного разу я зроблю для тебе знижку. Як для знаменитості… — розпливається в чарівній усмішці. — Квартира сама за себе не заплатить, ринкові відносини… Якраз проходимо цю тему в універі на маркетингу, — підморгує й виходить із кімнати.

Так, Білий… скотився ти на саме дно. Ніколи ще не доводилося платити за секс. Яка це сходинка деградації? Остання? Наступна — маразм і памперси для дорослих?

Зате один плюс від слів Міри все‑таки є: від шоку перестала боліти голова.

Відкидаю простирадло й іду на пошуки своїх трусів. Дякую цьому дому — піду‑но я у свій.

Знайшовши речі й натягнувши їх на себе, дістаю з кишені гаманець, витягую всю готівку й залишаю на столику. Я не знаю розцінок, але думаю, що цього достатньо.