Розділ 9. У відрив.

Роман.

Якщо ще зранку ідея піти до клубу «Хлоя» здавалася мені чимось диким і абсолютно недоречним, то тепер… після Олі з її зізнаннями й діагнозом «еротоманія», а потім і Ігоря з його «домом мрії» — думка вже не виглядала такою безумною.

Мені потрібно відволіктися, провітритися. Зміна обстановки — це на краще. Якось усе навалилося на мене… І якщо робочі навантаження для мене — звична норма, то оті ігри зі світу знаменитостей — уже перебір.

Тим більше, що ранок плавно перетік у день, схожий на сюрреалістичний спектакль, і щоб не вибиватися з «жанру», вечір зобов’язаний бути в тому ж стилі. То чому б не пірнути в цей карнавал абсурду, який явно не про мене, але, схоже, вирішив стати частиною мого розкладу.

Двері мого кабінету вкотре за десять хвилин відчиняються, і заходить задоволений Ілля. Якщо чесно, усі співробітники мене сьогодні втомили й під кінець дня починають дратувати. Прямо день відкритих дверей і відповідей на тисячі запитань. Без мого «благословення» робота не йде. То чи я розбалував своїх підлеглих, чи вони зовсім знахабніли. Ну невже не можна вирішити елементарне питання без мого схвалення?

Тому, побачивши в дверному прорізі Іллю, перше, що я роблю — ричу:

— Що тобі треба?

— Оу, ти чого такий злий? — зупиняється на порозі, робить заклопотане обличчя… але лише на секунду, а потім знову розпливається в усмішці. — Якийсь ти… виглядаєш втомлено: кола під очима, жилка на лобі пульсує й ця величезна зморшка, розміром із Маріанську западину… Доктор Кремер, тобто я, прописує тобі комплекс вправ для нижньої чакри. Тільки тобі знадобиться партнерка. І головне правило — вона має бути чортівськи приваблива й без гальм.

Уважно слухаю його монолог. Хто‑хто, а Ілля завжди за будь‑який двіж… окрім голодування. І як ми взагалі зійшлися, якщо ми повні протилежності?

Я дивлюся на нього й думаю: живе ж людина в якомусь паралельному світі. У мене — звіти, проєкти, десятки запитань від співробітників, а в нього — чакри, партнерки й вічне свято життя. І ні, він зовсім не «нахлібник» — виконує левову частку обов’язків, пов’язаних із фінансами. У нас із ним чітке розмежування: я фантазую, він спонсорує. Але іноді виникає відчуття, що Іллі взагалі не знайоме слово «втома». У нього ніби вбудована в організм сонячна батарея, яка генерує стільки енергії, що вистачить усьому місту. По‑доброму заздрю.

— Ти занадто серйозний, Ромчику, — продовжує він, беручи мою кружку з кавою, яка вже охолола, й відпиває. Кривиться, з невдоволеним перекосом на обличчі ставить назад. — Треба розслаблятися, інакше у твоєму домі поїде дах, — показує пальцем на мою голову.

Я закочую очі. Сперечатися з Іллею марно, а ще й небезпечно саме з тієї причини, яку він озвучив — дах поїде. Він завжди знайде аргумент, який перекриє здоровий глузд, заклики совісті й відсутність настрою.

І от я ловлю себе на думці: може, саме тому ми й зійшлися? Повні протилежності, але, схоже, у цьому й є баланс.

— А хочеш, я тебе здивую? — відкидаюся на спинку крісла й схрещую руки на грудях. — Сьогодні ввечері я йду до клубу «Хлоя», — кажу самовдоволено.

— Та ти що! — він театрально прикладає руку до грудей і робить такий вираз обличчя, ніби здивування справді щире, а не награне. — Тільки твоє речення побудоване неправильно, — махає вказівним пальцем у повітрі. — Не ти йдеш, а ми сьогодні ввечері йдемо до «Хлої».

— Серйозно? — дивлюся на нього з недовірою. — Ти складеш мені компанію?

— Ні‑ні, я йду контролювати тебе. Ти ж не вмієш веселитися! Сядеш там у куточку й будеш потягувати один коктейль до кінця вечора. Я покажу тобі, друже мій, — каже гротескно, — що означає вечір «нон‑стоп».

Ілля усміхається так, ніби вже все вирішено. В його очах горить вогонь азарту, розкутості й вседозволеності. Він уже на гребені хвилі, повен ідей та ентузіазму.

Якщо бути об’єктивним, я все ж побоююся отого його напору. Якщо я сам умудрився вляпатися в історію з незнайомкою, то що мене чекає під чуйним керівництвом Іллі?

Початок десятої. Ілля внизу, чекає мене в таксі.

— Довго тебе чекати? — питає з претензією.

— Та йду я, йду, — відповідаю бурчачи, затиснувши телефон між вухом і плечем, — двері зачиняю.

Звертаю увагу на свіже пляма фарби на стіні. На ній уже немає синього серця з написом. Його замалював маляр Миколаєвича, якого я вирвав зі будівництва на пару годин. Так, довелося благати виконроба, обіцяти неможливе й мало не валятися в ногах, але все це заради однієї мети — стерти спогади про Олю та їй подібних із мого життя.

Ще кілька таких «Оль» — і мені теж знадобиться довідка з діагнозом «соціофобія».

Відчиняю двері таксі — і одразу прилітає:

— Чому ти так довго збираєшся? Ноги голив, чи що? — єхидно кидає Ілля.

— Дуже смішно, — реагую на його коментар із осудом.

Клуб «Хлоя» зустрів нас як інший світ. Попри те, що цьому місцю вже багато років, зізнаюся — я тут уперше. Та я взагалі не по клубах… Напевно, я завжди був із тих, кого в школі зневажливо називали «ботан». І не те щоб я був фанатом книжок і знань, просто така моя натура: спокійний, урівноважений, посидючий, зважений. Як каже Ілля — нудний. Тим не менш, дівчата мене люблять. І я їх. Тільки до стосунків у мене більш продуманий підхід. Не від серця, а від голови.