Розділ 8. Мій особистий псих.

Роман

Ранок не віщував біди… поки я не відчинив вхідні двері. А тут — картина маслом. На стіні, прямо біля моїх дверей, величезними літерами написано: «Рома + Оля = Любов».

Я в легкому ступорі. І не тому, що взагалі не в курсі, хто така Оля, а ще й тому, що доведеться самому це замальовувати. Дожився: вже не я шукаю роботу, а робота сама мене знаходить.

Стою, розглядаю цей витвір недомистецтва з відтінком смутку на обличчі. Що ж за «художники» пішли — невміхи. Раз узявся писати, будь добрий довести справу до пуття. Ну куди це годиться? Літери криві, серце косе, фарба стікає по стіні, ніби сама плаче від своєї долі. І колір… чому саме синій? Стає трохи прикро за себе — суцільна невезуха. У всіх фанатки як фанатки, а в мене — суцільне непорозуміння, що вирішило перетворити мій під’їзд на галерею сучасного абсурду.

З боку сходового прольоту й ліфта долинає тихий спів і шаркання. Прислухаюся — може, у мене вже галюцинації, фарби надихався? Повільно й невпевнено ступаю в бік звуку. І якщо мені до цього здавалося, що… мені здалося, то зараз я навіть деякі слова розрізняю.

Виглядаю з-за рогу. Ця Пікассо… Рембрандт… недороблена вже написала мені нове послання й тепер обводить його сердечком. Просто милота… Щоб їй пусто було!

— І що це ми тут робимо? — питаю вимогливо й грізно.

Дівчина здригається, від чого рука смикається, а балончик із фарбою продовжує робити своє діло, перекреслюючи наші імена й головне — любов.

Вона різко обертається. Лише й устигла сказати:

— Ах!

Злякалася. От‑от, бійся мене! Дивлюся на неї оцінююче. Симпатична, чимось схожа на анімешну героїню: очі, як блюдця — то від страху, то від природи; губи бантиком; веснянки, явно намальовані. І все б нічого, тільки от років їй не більше вісімнадцяти.

— Я… я просто хотіла… — лепече вона, голос тремтить, що ясно показує хвилювання. — Це ж красиво… ну, майже…

— Красиво? — повторюю я, дивлячись на синю мазанину, яка тепер більше схожа на дитячу каляку‑маляку, ніж на зізнання. — А прибирати це хто буде?

— Ой, та ладно тобі! — раптом ні з того ні з сього в неї ніби вселяється демон хоробрості. — Це ж зізнання, радій.

— Чому? — щиро дивуюся. — Мало того, що я не знаю, хто така Оля, так мені потім ще й стіни відтирати! От радість‑то яка! — сплескую руками з психом.

— Оля — це я, — показує на себе рукою.

— І? Що мені з цією інформацією робити? З чого ти взагалі взяла, що мені потрібна твоя любов, га, Олю? — заводжуся з півоберта. І звідки такі непрошибні беруться?

— Та мені‑то що? Потрібна — не потрібна, я хочу й пишу. У чому проблема? — питає таким тоном, ніби я вже в чомусь винен і взагалі несу маячню. Вона прямо майстер у перекиданні стрілок. Видно, дівчинка з досвідом.

Чесно, я трохи офігів від її нахабства й напору. Інша б дала драла — і шукай вітру в полі, а ця? Їй слово, а вона двадцять у відповідь. От молодь пішла…

— Ти що, хвора? — висуваю єдиний аргумент, який спадає на думку як виправдання її дій.

— Ага, і довідка є. Хочеш покажу? — ухмиляється. — Весняно‑осіннє загострення, чув про таке?

— Ти зараз жартуєш? — стає трохи не по собі. Може, в неї й ножичок прихований у кишені, хто її знає… Я не боягуз, просто остерігаюся. Мені ніколи не доводилося спілкуватися з людьми з довідкою. Може, ця з буйних?

— Які тут жарти. Синдром Клерамбо наочно.

— І що це за синдром такий? — обпираюся плечем об стіну, готовий послухати, поспівчувати й відправити додому.

— Закохлива я. От гляну на красивого й знаменитого — і всередині прямо вогонь… — вона говорить емоційно, піднесено, ніби справді переживає ці почуття. — З’являється чітка переконаність, що ти любиш тільки мене. Мені хочеться стати частиною твого життя… адже в нас «особливий зв’язок». Ти це відчуваєш? — вона простягає руку й робить таке вираження обличчя, що я реально щось починаю відчувати. І це… страх.

— Це прямо патологічний фанатизм, — роблю висновок із почутого. — Ти так спокійно про це говориш… Ти усвідомлюєш проблему? Чи це просто слова, які тобі нав’язали?

— Коли втретє потрапляєш у психлікарню й тобі день у день твердять одне й те саме, то як не повірити?

— Олю, зрозумій… Чи це дурість — закликати тебе до розуму? — починаю речення й сам же одразу піддаю сумніву свої слова. Як узагалі розмовляти з такою публікою? Лагідно чи різко? Умовляти чи послати? — Я тебе не люблю. Я навіть тебе не знаю!

— Ти просто ще не розумієш цього, але… — вона намагається заперечити, вставити свої аргументи. А я не хочу слухати. Бо я не знаменитість і вже точно не кумир для дівчат‑підлітків. Я архітектор! Людина серйозної професії, а не оте все…

У цей момент відчиняється ліфт, і виходить мій сусід по будинку. Він живе на кілька поверхів вище. Я не пам’ятаю, як його звати… але те, що він співак — це точно.

Оля переводить на нього погляд. Її рот розкривається від здивування. Видно, як ця зустріч її приголомшила.

— Це ж Ігор Шор! — пищить від радості й кидається йому назустріч.