Розділ 7. Слідство ведуть Колобки.

Роман

Сьогоднішній ранок якийсь особливий. Точніше, звичайний — що у моєму випадку не мінус, а жирний плюс. Хочеться вірити, що все повернулося на круги своя, а весь той хаос, який приніс у моє життя «подкаст», залишився за бортом.

Кінець вересня тішить теплим і сонячним днем, і я, вийшовши на вулицю, набираю повні легені повітря, розправляю плечі й з гарним настроєм пряму до машини.

Але не встигаю сісти за кермо, як дзвонить підрядник, що добудовує торговий центр на Парковій.

— Доброго ранку, Захаре, — починаю бадьоро, сподіваючись поділитися настроєм.

— Це навряд чи, — обриває він одразу.

— Якісь проблеми? — завмираю, так і не дотягнувши руку до дверей автомобіля.

— Я не знаю, як ваші «спеціалісти» — слово він вимовляє з явним роздратуванням — рахували кількість облицювального матеріалу… але нам бракує кількох кубів. І як ви пропонуєте будувати далі? Палки закінчилися — будемо будувати з г*вна?

— Послухай, Захаре, протягом півгодини я дам тобі відповідь. Дай тільки дістатися до офісу.

— А в мене є інший вихід? Чекаю, — кидає він і скидає дзвінок.

Я ще кілька секунд дивлюся на екран телефону, поки він не згасає.

Що за нісенітниця? З цією організацією у нас ніколи не було проблем. Та й мої кошторисники завжди рахували із запасом…

Ну чому так? Тільки подумав, що день буде бомбезний, як всесвіт у прямому сенсі робить його вибухонебезпечним.

Усю дорогу думаю лише про цю ситуацію. Тому, піднявшись на свій поверх і увійшовши до приймальні, без жодних привітань кидаю секретарці:

— Єрьоміна до мене, швидко!

Захожу до кабінету й грюкаю дверима. Вийшло гучно… але під настрій.

Жодного стуку — навіть для пристойності чи формальності. Двері відчиняються так різко, ніби їх вдарили ногою. У прорізі з’являється Єремін — кошторисник, вічно жує жуйку й тримає олівець за вухом. Навіщо він йому там — загадка. При тому, що все давно рахують у комп’ютері, а не на папері.

— Викликав, Романе, світ наших очей і володар наших гаманців? — питає він діловим тоном, засунувши руки в кишені. Цей жест видає його хвилювання.

У нас у компанії всі приблизно одного віку, тому ніхто нікого не називає по батькові. Думаю, співробітники навіть не знають, яке воно у мене.

— Так, проходь, сідай, — киваю на крісло навпроти. — У нас проблема.

Єрьомін важко опускається, кладе руки на стіл і схиляє голову, ніби вже винен. Але Макс — досвідчений кошторисник, і раніше за ним косяків не було. Тому треба у всьому розібратися, а вже потім робити висновки.

— З інших приводів не викликаєш… Що трапилося?

— Захар каже, що бракує облицювального матеріалу. Кілька кубів.

— Бреше, як дихає, — відмахується Макс.

— Навіщо йому це? — відкидаюся на спинку крісла.

— А я знаю? Давай принесу документи, і ти сам переконаєшся, що це не мій прокол. Я кошторисник, а не фантазер. Я рахую за нормами. Якщо виконроб на об’єкті кладе плитку у два шари чи вирішує ще й удома доробити ремонт, то хоч десять кубів дай — все одно не вистачить.

— Тобто винні вони? — уточнюю.

— А хто ж іще? — розводить руками.

— Давай документи… — кажу, важко зітхаючи. — Якщо я зараз буду наїжджати, то мені треба робити це аргументовано. Зайди в програму з мого ноутбука, — підсуваю йому комп’ютер.

Кілька клацань мишкою — і цифри на екрані.

— Ось, дивись, — Макс повертає екран.

Я пробігаю очима по цифрах і тут же набираю Захара.

— Давай звірятися, — кажу в трубку, — цифри переді мною.

Кілька хвилин ми із Захаром ганяємося по рядках, звіряємо дані — і все один в один. Я відкидаюся на спинку крісла, усміхаюся й промовляю:

— І як завжди: все сходиться, а «дитятко» не наше.

На тому кінці зависає пауза. Захар мовчить, ніби обдумує ситуацію.

— Ну… що будемо робити? — ставлю хвилююче питання. — А ти камери не пробував дивитися? Може, матеріали пішли від вас…

— Куди? — питає він, хмикаючи.

— Шукати кращого господаря.

Секунда тиші, тільки його важке дихання.

— Зрозумів… — бурчить замислено. — Значить, зараз і я піду шукати ті ноги й руки, які комусь зайві. Задрали ці новоявлені працівнички…

Я кладу слухавку й дивлюся на Єрьоміна.

— Хто молодці? Ми! Іди, працюй, — показую на двері.

— Отак завжди: зіпсують настрій, а потім — «іди працюй», — бурчить Макс, повільно підводячись.

— Немає настрою працювати? — питаю турботливо. — То йди й працюй без настрою!

Єрьомін зупиняється у дверях, повертається й ухмиляється:

— Головне, щоб це не стало нашим гаслом.