Розділ 6. Зворотний бік популярності

Роман

Нарешті довгий день, перенасичений подіями, добігає кінця. Я в’їжджаю у двір і повільно їду дорогою до свого під’їзду.

Телефон, прикріплений до панелі, спалахує, повідомляючи про отримане повідомлення. Тягнуся, щоб провести пальцем і глянути: хто і що від мене хоче.

Раптом перед машиною щось проноситься й із гуркотом б’ється об капот. Різко тисну на гальма й подаюся вперед, щоб зрозуміти, що взагалі сталося.

На асфальті, просто у світлі фар, лежить дівчина. Руки розкинуті, волосся закриває обличчя, на нозі — садно. Я просто в шоці. Такого зі мною ніколи не було. Я ніколи не потрапляв у аварії, тим більше нікого не збивав. Усередині починає калатати, руки тремтять… ліве око смикається від нервового тика.

Я в повному ауті. До цього клятого подкасту моє життя було схоже на життя щасливого німецького пенсіонера — спокійне, розмірене. А сьогодні — чистий треш. Наче сам відкрив скриньку Пандори й тепер приймаю «дарунки». Хотів розваг? Отримуй.

Я просто вриваюся у світ знаменитостей: учора — новини шоу‑бізнесу, сьогодні — кримінальна хроніка. А завтра що? Некролог?

— Чорт… — різко відчиняю двері й вискакую з машини. — Ей, ти як? — присідаю поруч навпочіпки. Дівчина ніяк не реагує, лежить безживним тілом.

Тут із-за припаркованих машин вискакує якась жінка й не своїм голосом верещить на весь двір:

— Убили! Ой, убили-и! Крові-то скільки!.. — причитає так гидко, що в мене нерви закручуються в канати й усе тіло зводить судомою. І взагалі, звідки в нас тут такий екземпляр? Ніколи її раніше не бачив. Занадто вже гротескна, ніби грає роль і нарочито переграє.

— Та що ви так кричите?! Де ви кров побачите? — намагаюся вгамувати її. Мені треба зрозуміти, що робити з дівчиною, а я витрачаю час на престарілу істеричку.

Біжу за телефоном і набираю швидку допомогу. Коротко пояснюю проблему й, скинувши дзвінок, одразу ж набираю поліцію. Поки розмовляю з диспетчером, дівчина застогнала й почала ворушитися.

— Лежи, не вставай, — сідаю поруч із нею й, відкривши пляшку, намагаюся напоїти.

А тітка, що бігає навколо, не вгамовується:

— Понакупляли собі машини, мажори кляті, щоб людей збивати! Уже й кроку не ступиш… Йшла дівчинка, нікого не чіпала, а тут ти вилітаєш! Я все бачила, все розкажу! — трясе вказівним пальцем.

— Та що ви марите? Звідки я «вилетів», якщо я по двору їхав? У мене швидкість не більше двадцяти кілометрів була!

— Брехня! Все брехня! Ось поліція… — і у двір першою справді заїжджає поліцейська машина. — Я все розкажу, як було. Я все бачила!

Поліцейські виходять із машини: один лишається зі мною, а другий іде до дівчини.

— Розповідайте, що сталося, — втомлено питає сержант.

— Їхав по двору… — починаю пояснювати, але тут же вклинюється «добра» тітонька:

— Їхав, як же! Летів!

— А ви хто? — цікавиться у неї поліцейський. Але жінка робить вигляд, що не чує, хмикає й демонстративно відвертається.

— Це ваша сусідка? — уточнює він у мене.

— Вперше бачу. Вона точно тут не живе. Я знаю всіх своїх сусідів.

— Гаразд, розберемося, — бурчить сержант.

Поки ми розмовляли, у двір під’їхала швидка. Лікарі підняли дівчину й завели її в машину. Ми з сержантом підійшли ближче.

— Ну що там? — питає поліцейський у фельдшера.

— Садно на нозі, легкий забій — нічого серйозного. Я б сказав, що садно не свіже. Ви до цього падали? — звертається він до дівчини.

— Ні, тільки зараз, — відповідає вона тихо, ніби ось-ось віддасть Богові душу, але фельдшер сказав, що житиме, значить бреше, додаючи драматизму в ситуацію.

Лікар теж скептично хмикає, явно не вірить її словам. Заповнює бланки й передає їх поліцейському.

— По нашій частині тут нічого. Струс мозку відсутній, явних ушкоджень теж немає, — робить висновок він.

Дівчину випроваджують зі швидкої допомоги, лишаються тільки поліцейські й активна свідок.

— Протокол тут будемо оформляти чи поїдемо у відділення? — питає сержант, утомлено поправляючи кашкета.

— А протокол з якого приводу? — обурююся я. — Вона сама під колеса кинулася!

— Свідок каже протилежне, — спокійно відповідає сержант. — От якби у вас було підтвердження своєї правоти: відео з камер спостереження чи свій свідок… З вами в машині нікого не було?

— Ні, — хитаю головою. І тут же згадую: у мене ж є відеореєстратор! Від нервового потрясіння зовсім забув про це. — О, у мене є запис!

— Який запис? — з перекошеним від здивування обличчям питає недобра тітка.

— З відеореєстратора, — відповідаю я.

— А чого ви раніше мовчали? — дивується поліцейський.

— Ну, мені пора… — засобиралася криклива «сусідка».

— Та й я без претензій, — оживає дівчина й теж іде на поп’ятну. Хоча вона, по суті, ще нічого й не вимагала.