Розділ 5. І як завжди їх дві…

Роман

Не можу ні на чому зосередитися: стіни тиснуть, а думки перескакують одна на одну. Треба провітритися.

Упевнено встаю з-за столу й виходжу до приймальні.

— Ганно, мене тут немає, — кидаю, проходячи повз неї.

— А де ви є? — питає насторожено.

Зупиняюся біля дверей, вагаюся — відповідати чи ні. Та все ж вирішую залишити їй свої координати. Так, про всяк випадок.

— Я на будівництві заміського будинку Михайлова. Але якщо хто спитає — ти не в курсі.

— А якщо щось термінове?

— Я розумію, що все у світі хитке й нестабільне, — кажу з сарказмом, — але телефони поки що ніхто не скасував. На зв’язку! — різко відчиняю двері й бадьоро виходжу.

Я радий, що мій колектив повернувся до роботи. Радий, що коридор не заповнений строкатими дамами. Радий жити тим життям, яке вважаю комфортним. Тому, коли охоронець питає:

— Ми з вами?

— Ні, я сам, — піднімаю руку й відповідаю твердо. Але кепку й окуляри прихопив — так, на всяк випадок.

Як би я не вдавав із себе непробивного мачо, виходжу на вулицю з настороженістю. І, зрозумівши, що на мене не кидаються натовпи «прихильниць», не рвуть на мені одяг і не втрачають свідомість лише від одного дотику, миттєво розслабляюся й іду до машини.

Сівши за кермо, заводжу двигун, опускаю вікна й вмикаю радіо. Настрій поступово поліпшується. Все, що відбувалося раніше, тепер здається якимось маренням, нереальним сном. Може, в мене був ранковий грип із галюцинаціями? Трохи поковбасило — й відпустило.

Вирішивши заїхати дорогою до будинку Михайлова на МакДрайв по каву, я спокійно виїжджаю на дорогу.

Колеса м’яко котяться по асфальту, і я вже передчуваю аромат гарячого американо. Як завжди замовляю через динамік, потім повільно під’їжджаю до вікна оплати. Динамік сипить голосом касира, а в голові зовсім інші думки: які вікна я вставив у зимовий сад… не пам’ятаю, хоч убий. А це ж було важливо.

Та варто було під’їхати до віконця видачі замовлення, як дівчина у формі раптом примружилася, нахилила голову й каже:

— А це не ви випадково?..

— Ні, — кажу впевнено, — це не я. А в голові думка: знову? Не минуло й кількох годин — і ось знову здрастуйте…

— Ну це ж ви, — робить акцент на тому, що вона явно мене знає, — Роман Білий. Я дивилася ваш подкаст. Кльовий.

— Точно не я, — хитаю головою для повного переконання.

Вона хотіла віддати мені чек, але рука завмирає в повітрі, очі пробігають по ньому, вичленяючи потрібну інформацію.

— А на чеку написано ваше ім’я: Роман Білий.

— Однофамілець.

— І так схожий?

— Я його брат-близнюк, — брешу. Але впевнено. Ексцентричність у допомогу.

Усередині ж сам собі дивуюся: ну й що за нісенітницю я щойно зморозив? Тридцять років — а так і не навчився правдоподібно брехати.

Дівчина усміхається, простягаючи стакан і уточнює:

— У вас однакові імена?

— Батьки не заморочувалися… — забираю стакан і тисну на газ.

Ситуація абсурдна й незручна. Все виглядає по-дитячому безглуздо. Я, дорослий, успішний чоловік, несу якусь неймовірну нісенітницю. А все чому? Бо не вмію тримати язик за зубами. У роботі — від задуму до втілення — суцільний професіоналізм. Але варто торкнутися особистого — повний провал.

Ні, у мене були стосунки з дівчатами, і нормально я з ними спілкуюся, і взагалі знаю, що до чого… Але саме з моменту знайомства з таємничою незнайомкою в масці Коломбіни все йде шкереберть! Прямо приворот, їй‑Богу!

Може, розкриття її особистості поставить усе на свої місця? Вона стане не просто невловимою й недосяжною тінню, а людиною з плоті й крові. Зі своїми проблемами, позитивними й негативними рисами…

Нарешті діставшись до будівництва, переключаю всю увагу на роботу будівельників.

Якщо робити висновки з їхніх розмов, то всі будинки у світі збудували незграби. За словами тих, хто заливає фундамент, котлован вирили «руко**пи». У штукатурів винні муляри, у мулярів — проєктувальники. А покрівельники взагалі впевнені, що винні всі підряд.

Слухаючи їх, я починаю думати: ідеальних будинків, мабуть, не існує. Або вони є тільки на папері — ті, що спроєктував і намалював я. Так, скромність — моє все! Загалом, це добре, якщо бригада одна, а якщо будівництво масштабне, то без розбірок ніяк.

Виходжу з машини й прямую в епіцентр чергового з’ясування стосунків. Треба б каску на голову надягти, мало що — раптом гепне.

— О, Романе, привіт! Ні, ну ти бачив? — із порога на мене нападає виконроб.

— Що саме?

— Стіна ж крива! Дивись, — дістає з кишені лазерний рівень, вмикає й водить променем по кладці.

— Та вона у вас і була крива, — бурчить штукатур.

— Так треба було штукатуркою вирівняти, — парирує виконроб.