Розділ 4. Невловима тінь.

Роман.

Тиша. Насолодитися б нею сповна, та мій стіл завалений кресленнями — значить, ніколи. Беру один у руки й дивлюся на нього, як баран на нові ворота. У голові все що завгодно, тільки не думки про роботу.

Мене справді цікавить питання: що рухало тими дівчатами, коли вони зважилися на такий крок? Прийти до незнайомої людини й сказати: «Ось вона я — люби мене», знаючи, що ти не маєш до нього жодного стосунку — це, принаймні, безрозсудно. Виходить, усі ті дівчата просто дурепи?

А може, навпаки, достатньо розумні, щоб наважитися на такий крок? Вони шукають можливості. Тільки чому вони бачать можливості в мені, а не у власних якостях? Розвивалися б, навчалися, вдосконалювалися…

Ні. Та, що була зі мною, була іншою. Я це відчуваю.

А може, знайти її?

Я дістаю телефон. І… О, Боже! Десятки сповіщень: повідомлення, дзвінки, посилання на моє ж відео, яке тепер мене реально тригерить, і купа запитань та коментарів — від добре мені відомих людей до мало знайомих.

Відкриваю перше-ліпше посилання. Якась блогерка, про яку я раніше й не чув, дає мені оцінку. При тому що вона зовсім не знає мене як особистість, як людину. Вона не знає про мої вчинки, геть нічого не тямить у моїй роботі, а все одно висловлює свою думку:

«Ну що, дівчатка, новий принц на горизонті! Вам цікава моя думка? А вона така: Роман Білий довів, що не всім чоловікам треба відкривати рота, щоб зачарувати. Типовий герой жіночих фантазій. Ну любите ж таких, дівчатка?! І все б добре, але ось цей його розумний і пронизливий погляд… Архітектор, кажете? Ну так, судячи з виразу обличчя, він щойно збудував собі окремий хмарочос для его. Тож удачі вам, леді. Але думаю, шансів у вас нуль. Він бачить вас наскрізь.»

І про що вона? Наговорила… нічого не зрозуміло. Похвалила чи зневажила?

Жах… Моє ім’я тепер живе окремо від мене. Воно гуляє інтернетом, обговорюється, лайкається, коментується.

Куди котиться світ…

Напевно, не всі мріють про популярність. Я — точно ні.

Я заплющую очі, ставлю лікті на стіл і зариваюся пальцями в волосся. Намагаюся уявити її — мою незнайомку.

Пам’ять відтворює її уривками: немає єдиного чіткого образу, лише деталі, що виринають крізь імлу.

У що вона була вдягнена? Сукня — шовкова, струмлива, ніби чорна, а може, темно-синя. Точно не скажу: відтінок вислизає, розчиняється в напівтемряві. Лише прозорий шлейф тягнеться від її плеча аж до землі, звиваючись на легкому літньому вітрі, як змія.

Точно — змія. Вона була й на її передпліччі: закрутилася навколо руки й повзла вгору, ніби погрожуючи. Золота, з темно-синім оком і розсипом діамантів, що імітували луску на голові.

У неї було чорне, як смола, волосся… коротке, до плечей. Зачіска підкреслювала її довгу шию. Обличчя? Що я міг розгледіти під маскою? Зрозуміло — нічого. А в номері вже було не до обличчя. Тим паче, що світло ми не вмикали.

Голос? Таємничий шепіт… стогін пристрасті. Те, що їй сподобалося — сто відсотків. А мені? Досі збуджує.

Усе це оповите туманом, як сон після веселої ночі, коли реальність і фантазія переплітаються.

Я не пам’ятаю її цілком. Бачу лише фрагменти — браслет, шовк, гарна лінія ключиці, довга шия. Така не може бути некрасивою… І все це складається в образ, водночас нереальний і недосяжний.

А може, її й не було? Може, я просто перебрав? Утомився? Заснув — і вона мені наснилася?

Лізу в кишеню за гаманцем. Відкриваю відділення для монет і дістаю золотисту пір’їнку з її маски. Раз воно є, значить, і дівчина була. Тільки втекла раніше, ніж я прокинувся.

Підіймаю слухавку й тисну на виклик секретарки.

— Так, — Ганна відповідає лише на третій гудок.

— Ганно, а… зайди до мене.

— Добре, зараз, тільки відповім на черговий дзвінок.

— Та кинь їх, вимкни робочий телефон і йди сюди. Кому треба — подзвонить або мені, або Іллі.

— Йду.

Через секунду Ганна заходить до мого кабінету — як завжди з блокнотом і ручкою. Сідає навпроти, трохи насупивши брови, і дивиться уважно, очікуючи подальших вказівок. Хороша дівчина: уважна, педантична в роботі… може, у неї й вийде.

— Щось трапилося? — запитує вона стурбовано.

— А тобі було мало ранкового нашестя, й хочеться більше? — підмічаю з сарказмом.

— Поговорять — і забудуть, — відповідає, махнувши рукою. — Зірки естради таке іноді несуть, що й на голову не натягнеш. І нічого — живуть далі й продовжують творити дурниці. Ви ж лише розповіли про яскравий особистий досвід, який канув у небуття.

Я кладу на стіл пір’їнку й накриваю її пальцем, слухаючи її міркування. Якби всі були такими розсудливими й тверезомислячими, як вона — тоді й натовпу «казкарок» не було б. Хоча… стріляю в неї очима: Ганна — темна конячка. Працює у нас два роки, а що я про неї знаю? Рівно нічого. Навіть не певен, чи заміжня вона. А може, знав, та забув… Ми, творчі особистості, часто викидаємо з голови те, що нам неважливе. Напевно, це один із таких випадків.