Розділ 3. Не Бред Піт.

Роман.

Чи знаю я тепер, як живеться зіркам? О, так! І це зовсім не весело. Щоб вийти з квартири й потрапити на роботу, мені довелося викликати не лише охорону, а й надягти окуляри з бейсболкою. Відчув себе Бредом Пітом, не менше. Учора я був архітектором, а сьогодні — об’єкт полювання.

У мене є три версії, чому ці дівчата вирішили звернути на мене увагу: гроші, слава… або просто купа вільного часу й вітер у голові.

Охоронці — двоє кремезних хлопців у чорній формі — йдуть попереду. Ми спускаємося ліфтом на перший поверх. Підходжу до консьєржки, милої жінки за сорок, з якою у мене ніколи не було конфліктів, і цікавлюся:

— Доброго ранку, Ірино. Навіщо ви пускаєте незнайомих дівчат у під’їзд?

— Пробачте, більше не буду, — відповідає винувато, прикладаючи руку до грудей. — Одна сказала, що ваша сестра. Друга — що племінниця. А та, що при надії, так узагалі… заявила, що дитина ваша.

— А вас не здивувала кількість родичів, які згадали про мене одночасно? На майбутнє: у мене немає сестри, племінниць, таємних дружин і коханок. І… — хочу продовжити, але Ірина перебиває:

— Може, в цьому й проблема? — винуватість зникає, і в погляді з’являється докір — наче це я у всьому винен. Що? В сенсі?!

— У мене немає проблем! — відповідаю різко. — А от у вас будуть, якщо не виконуватимете свої обов’язки, — заводжуся з півоберта.

— Треба було о п’ятій ранку вас турбувати? — цікавиться вона з викликом. Наче ті панянки, яких вона пропустила, чекали під дверима саме зручного для мене часу, а не кинулися тарабанити в двері.

Що за ранок? Що сталося з адекватністю жіночої статі? Розуміючи, що розмова ні до чого не приведе, розвертаюся й кидаю їй на ходу:

 — Треба було!

Охоронець відчиняє двері під’їзду, а там… Натовп — чоловік двадцять. І я щиро радий, що їх не більше. Цілком незнайомі мені дівчата махають руками, привертаючи увагу. Хтось знімає на телефон, хтось веде прямий ефір, а одна, особливо активна, кидається просто на мене з диким вигуком:

— Ромчику, це ж я!.. — і починає гірко ридати, від чого її обличчя перетворюється на моторошну африканську ритуальну маску, а не на витончену венеційську.

Охоронець перегороджує їй шлях, і вона буквально висне на ньому, повільно сповзаючи на землю.

Це якийсь дурдом «Сонечко», і я в ньому головний лікар — тільки без досвіду роботи з подібними тяжкими випадками. Маша Сувора мала б попередити, що такий розвиток подій — цілком реальність. Я до цього явно не був готовий. Тут потрібні спеціальні курси й відкрита лінія психологічної допомоги — не менше.

У цей момент до під’їзду підходять дві мої сусідки по будинку, які вигулювали собак. Одна — дружина колишнього міністра економіки, друга — генеральська дружина, дама зі складним характером і добре поставленим голосом.

— Це що за несанкціонований мітинг? — з докором цікавиться вона.

— Фанатки атакують, — відповідає охоронець, біля ніг якого так і убивається дівчина.

— Романе, а ви у нас якась зірка? Я думала, ви архітектор… — дивиться на мене поверх окулярів, що висять на носі. Від цього її вираз обличчя здається пихатим і зверхнім.

— Інтернет творить дива, — знизує плечима. — Ще вчора я був архітектором, а сьогодні — «герой подкасту», — показую пальцями лапки. — І ось, — показую рукою на натовп, — претендентки на моє серце.

— Зовсім сором втратили, — хитає вона головою в бік дівчат.

Поки другий охоронець відтісняє панянок, я пробираюся до машини. Чиїсь проворні руки встигають ущипнути мене за зад, помацати біцепс і погладити по спині. Мене аж пересмикує. А генеральській дружині прилітає пара хейтів — за невміння «комунікувати з молоддю».

Чорний позашляховик стоїть біля тротуару, і я буквально пірнаю всередину, захлопуючи двері за собою.

— Куди? — питає водій, кидаючи на мене погляд через дзеркало заднього виду.

— На роботу, — втомлено відповідаю, знімаючи бейсболку й окуляри.

На диво, перед офісом усе було спокійно. Люди йшли вулицею у своїх справах, розмовляли по телефонах, пили каву. Коротше, я їх не цікавив — і це не могло не тішити.

Трохи розслабився, упевнений, що всі «ненормальні» зібралися біля мого дому й більше охочих немає. Навіть трохи прикро стало: усього лише двадцятьом дівчатам я видався цікавим, перспективним і доступним… Так, не бути мені Бредом Пітом.

Але варто було піднятися на свій поверх, як я швидко пошкодував про подумане. Від самого ліфта й аж до моєї приймальні тягнеться черга з… казкарок, які сподіваються на диво. Але дива не буде!

— Це що за… — зупиняюся від побаченого.

Приходжу до тями лише тоді, коли до мене підбігає задоволений друг Ілля й, сяючи, каже:

— Ромчику, це фурор! Подивися, які красуні. А номер три взагалі — відпад!

Йому весело. Його просто розпирає від емоцій. Я ж у цій ситуації не бачу нічого смішного.

— Це провал, — хитаю головою.

— Та ти що? Круто ж! Зараз кастинг організуємо, відберемо пару красунь, — підморгує крайній у черзі. — Ти ж поділишся зі мною, по-братськи. А може, відправимо тебе на «Холостяка»? Уяви, який там масштаб. Та й рейтинг!