Розділ 2. Три за ціною однієї

Роман

Переді мною три зовсім незнайомі дівчини. Вони дивляться на мене, а я на них. І що з ними робити — геть не уявляю.

Те, що вони — не моя Вона, я певен на сто відсотків. Моя народилася у рік Богині, а ці… Кінь, Щур і Свиня. І мова не про зовнішність, а про те, як вони себе подають, про внутрішню енергію, про цілісність особистості.

Я — людина, яка за свої тридцять років спілкувалася з десятками тисяч людей, приймала на роботу тисячі, звільняла сотні й мала досвід стосунків із десятком жінок… але саме в цьому випадку я повністю розгублений. Треба з чогось почати.

Момент з’ясування, хто справжня, а хто шахрайка, ми вже пройшли. Крики, сльози, гарячі суперечки й мої спроби всіх примирити закінчилися хвилин десять тому. І ні до чого не привели. Я посадив усіх на диван і тепер дивлюся на них, а вони — на мене. Настав «зворушливий» момент прощання. Вмикаю мозок, підключаю логіку, беру себе в руки й кажу:

— Давайте розбиратися й припиняти цей цирк. От ти, — показую пальцем на першу ліворуч, — підведись.

Дівчина піднімається, і я теж встаю з крісла.

— Підійди ближче. Який у тебе зріст?

— Метр вісімдесят п’ять.

— Уявляєш, у мене теж. Тільки от дівчина, про яку я говорив, мала максимум метр сімдесят.

— Але… — намагається заперечити номер один.

— Так-так, ти трохи підросла за кілька місяців. Прощавай, — показую рукою на вихід.

— Я, між іншим, знаменита фотомодель, — каже вона з викликом і відчуттям власної величі.

— Саме так, — охоче погоджуюся. — Ти — модель, я — абсолютно сторонній і невідомий тобі чоловік. Я ніяк не допоможу тобі в кар’єрі, та й навряд чи у нас щось вийде. Пробач.

Вона різко розвертається, її довге волосся розлітається віялом і б’є мені по обличчю. Не смертельно, але неприємно. Якщо піде без скандалу — я проковтну це й видихну.

Гучний хлопок вхідних дверей — і ось їх лишається двоє.

Переводжу погляд з однієї на іншу, роздумуючи, хто наступна.

— Тепер ти, прошу, — показую на номер два й пропоную їй стати поруч. — Вибач, кажу як є, сама розумієш — ситуація виняткова… Отже, крім невідповідного зросту, у тебе ще й фігура не підходить…

— Я за бодіпозитив! Моє тіло — моя справа! — одразу вмикає агресію.

— Хто ж проти, люби! — здіймаю руки, закликаючи до совісті й розуму. — Тільки не в моїй квартирі й не в моєму домі, — нерви здають, і я починаю заводитися. — На вихід!

— Та щоб тебе!.. Архітектор клятий! Думаєш, якщо фасад симпатичний, то можна довірливим дівчатам голову морочити?! Та щоб у тебе… та щоб тобі… — від хвилювання вона забуває слова, а може стримується, щоб не обсипати мене трьохповерховим матом. Руки стиснула в кулаки й дивиться так, ніби я кинув її з трьома дітьми й п’ятьма кредитами.

Але я цього точно не робив і не заслужив такого ставлення. Я бачу її вперше й востаннє. Сподіваюся… І щоб так кричати на мене й сипати прокльонами, між нами мало б статися щось більше, ніж її фантазія й моя необдумана відвертість. Тому йду сам відчиняти їй двері. І зі словами:

— Геть звідси! — грюкаю дверима за її спиною так, що відлуння розлітається ще сонним домом.

Падаю втомлено в крісло. Наче в мене сьогодні був важкий день. Тільки от проблемка… мій робочий день ще й не починався. Заплющую очі, відкидаю голову на спинку й закриваю обличчя руками. Я пам’ятаю, що в мене ще одна «претендентка», тільки от як сказати вагітній панянці правду так, щоб вона не почала народжувати просто тут… Ранкові пологи я не переживу. Це точно травмує мою й без того «зрушену» психіку.

— Кхм-кхм… Ем, пробачте, а можна в туалет? — нагадує про себе номер три.

З роздумів повертаюся в реальність. Ставлю лікоть на підлокітник крісла, впираюся підборіддям у руку й кілька секунд задумливо дивлюся на неї.

— Звісно, — мій голос звучить дивно й незнайомо навіть для мене. Наче з паралельної реальності я спостерігаю збоку за тим, що відбувається, і це мене водночас лякає, дратує й жахає. Але пізніше, можливо, я навіть посміюся з цієї ситуації.

Дівчина підводиться й із характерною для вагітних ходою прямує до туалету.

Чому я не дізнався їхніх імен? Навіщо? Я певен: наша зустріч ніколи б не відбулася, якби не вчорашній подкаст. Ці дівчата — хто завгодно, але тільки не моя таємнича незнайомка в чорній‑золотій масці з пір’ям. Це факт. Та дівчина — що б не вдягла, усе одно яскрава й незабутня. А на цих навіть найвишуканіші наряди виглядатимуть безглуздо, як сідло на корові.

І тим більше — ця, під номером три. Минуло трохи більше трьох місяців, і я впевнений: уже тоді в неї були помітні ознаки її «цікавого становища». Та й узагалі, згадуючи незнайомку, я б сказав, що вона була старша за цих двадцятирічних інфантильних дівчат. У ній відчувалася впевненість, внутрішня сила, стрижень… Схиляюся до думки, що вона моя ровесниця. Отже, їй близько тридцяти.

Хоча… тепер я вже ні в чому не впевнений. Ці дами запудрили мені голову, змішали всі «інгредієнти», перетворивши яскраві спогади на мутний коктейль, від якого паморочиться голова, нудить і неможливо зрозуміти, що було реальністю, а що — ілюзією.