Розділ 11

Ми часто робимо імпульсивні вчинки, нехай це покупка дорогого вбрання чи розірвання стосунків після першої сварки. Є ті, хто відразу продумують мільйон ходів наперед та завжди виважено роблять кожен наступний крок — так звані педанти, а є ті, хто спочатку робить, а тоді вже думають. Здавалось би це з будь-якого ракурсу погана риса, а з іншого боку — життя у запальних людей завжди сповнене цікавих моментів — коли вони розбирають усе те, що скоїли під впливом емоцій.

Я ж не можу віднести себе ні до розважливої частини людства, ні до імпульсивної. Адже в один момент моя голова роздумуватиме пів вічності, аби щось вирішити, а в інший — утне дурницю за секунду. Та у мене і на це є вирпавдання — вік такий, це виправдовує. А коли пубертат закінчиться, то відмовка буде залізна — я дівчина, а нам пробачається все за красиві очка.

Можливо, якась частина мене відразу пожалкувала про вихід з чату волейболістів, але друга вірила, що робить усе правильно. Однак, лише одна розмова виправила думки.

— Агнесо, що, в біса, ти коїш? — мені важко було пригадати, чи бачила я колись Матвія таким роздратованим. У слухавці його голос був ще басистішим, то ж це додавало кращого ефекту.

— Я сказала Захару ще тоді, що не хочу після слів Марії… — однак, брат не дозволив мені договорити, а перебив на половині речення.

— Та яка тобі різниця, я зрозуміти не можу. Чому якась дівиця має так впливати на твоє життя?

— Нічого вона там не впливає. Це моє рішення! — у якому я вже сумніваюсь. Ну, можливо, це дійсно надто по-дитячому, але навіть якщо так, якщо зараз повернусь у чат, то це виглядатиме ще жахливіше. Назад дороги нема.

— Агнесо, не нервуй мене. Ти втрачаєш шанс пограти у волейбол на зовсім іншому рівні, мати неймовірний досвід та шалені емоції через незрозумілі мені принципи та амбіції. Краще б ти на полі їх показувала, користі було б більше, — у глибині душі я давно погодилась з Матвієм. Але зізнатись собі у цьому було важко. У слухавці наступило мовчання, брат, видно, закінчив свою тираду, а я лише голосно зітхнула. Хлопець був правий на усі сто відсотків, адже ми дійсно завжди мріяли бути на справжніх змаганнях, проявити себе… Зрештою, чому слова якоїсь малознайомої людини мають повністю перекреслювати все, що я так давно хотіла і жадала? Адже, вони навіть не відповідають дійсності. Я знаю, що непогано граю, та і завжди ходила з Матвієм, аби пограти в улюблену гру. Чому тоді перекреслюю це все? Дурепа…

— Але як тепер повернутись?..  — серцем відчуваю, що брат закотив очі.

— Я запрошу тебе знов у чат. Якщо хтось питатиме, то скажем, що ти випадково видалилась. Тільки прошу тебе: більше без витівок, — Матвій був як ніколи серйозним. І, напевне, саме у той момент я зрозуміла, що він таки старший брат, а не просто людина, з якою ми завжди лише дуріли і весело проводити час. І я відчуваю, що точно буду вдячна йому, що не дозволив мені піти геть.

«Користувач Матвій запросив користувача Агнеса в чат».

***

Я любила мріяти перед сном, вигадувати небилиці аби хоча б трішки поринути у романтику з мрій. Але у випадку плодів фантазії змінити моє рішення мав би Захар, який не те, що подзвонити, а мав примчати до мене додому та благати бути з ними в команді. Насправді ж нічого такого не було. Від хлопця не було ні смс, ні будь-якої іншої вісточки. Хоч у соцмережах він теж мене додав після того, як ми з Лізою тоді підписались на нього з мого акаунту. Я не просто так це згадала, адже саме зараз гортала фотографії на його сторінці, і дійшла вже до його шкільних років. Насправді за два роки Захар не надто змінився, хіба більше м’язів стало, адже у сімнадцять він був більш худорлявий.

Увагу привернуло фото, де хлопець обіймає якусь білявку. Вирішую збільшити світлину і, як на зло, вподобайка ставиться сама по собі. В паніці кидаю телефон, але потім розумію, що куди краще буде просто забрати злощасний лайк, в надії, що Захар саме зараз не в мережі…

Ніколи більше не зайду на його профіль!

***

Сьогодні біологія пройшла максимально швидко. Любов Василівна знову пригостила мене цукеркою, і я ніяково, але зі смаком жувала її, поки жінка розповідала про лишайники. Як прозаїчно!

— Агнесо, от ти знаєш вислів манна небесна? — я лише кивнула на питання, адже мій рот все ще був зайнятий смаколиком. — А ось це не що інше, як аспергіл. Колись у пустелі блукали кочівники та просили у Бога хоча б якоїсь поживи, аби не вмерти з голоду. І саме в той момент від вітру почали розноситись ці лишайники. Так як вони білого кольору, то ті люди подумали, що Господь почув їх молитви, от і охрестили манною небесною і раділи їй, — я мало не з відкритим ротом слухала цю чудернацьку історію репетиторки. Насправді, ніколи не задумувалась, звідки пішов цей вислів. А от воно як. Все ж таки нічого у цьому житті не взялось нізвідки.

— Ніколи не могла подумати, що у лишайників може бути прихований такий зміст.

— Все навкруги нас цікаве та незвичне, навіть, якщо це аспергіл, просто треба трішки краще придивитись, — жінка тепло посміхнулась, а я не могла не погодитись з нею. Як і з думкою, що люди надто романтизують усе, хоч з іншого боку намагаються бачити прекрасне у непередбачуваних речах. І в потрібний момент навіть лишайник стає манною небесною. Так і люди: в один момент ви незнайомці, чи навіть вороги, а в інший — стаєте спасінням одне для одного.