Розділ 10

Можливо, хтось все ще чекав продовження... Приємного читання!

Я ніколи не розуміла, як у нашому серці з’являється симпатія до когось. Ні, я зовсім не про фізіологію почуттів, де це все лише наслідок виділення гормонів та подібним їм сполукам… Тут про щось духовне та вище. Адже ще вчора людина не викликала у тебе піднесення у душі, не примушувала літати тих славнозвісних метеликів, тоді чому сьогодні ти поглянув на неї зовсім іншими очима? Чому твоє серденько раптом прискорилось, дивлячись йому у вічі, чому захотілось поправити зачіску та виглядати стрункішою.

Як доля так вирішує, що саме у цей момент, саме від цієї людини іскри промайнули у серці, коли ваші погляди зіткнулись. Мабуть, нам ніколи цього не дізнатись, не зрозуміти закономірність та послідовність, адже почуття їх і не мають. Ми просто з’являємось у потрібний момент з потрібною людиною, і як би ти не намагався приховати від себе, шукати недоліки у ньому — це нічого не дасть. Адже почуття уже з’явились…

З моменту «ікс» минуло два тижні. Ні, я не терзала себе у догадках чи надіях, не шукала у діях Захара прихованих послань, а у поглядах натяків. Мені зовсім не потрібні примарні доводи, що моя персона таки не байдужа йому. Тому що це зовсім не так. Ставлення хлопця до мене було таке ж, як і до інших, не більше, не менше. До всього, сумніваюсь, що ця симпатія буде тривалою, хоча можливо саме у цьому і проявляється моя наївність…

— Агнесо, ти впевнена, що зможеш поєднювати волейбол з підготовкою до ЗНО? — не скажу, що я не задумувалась про це. Звісно, екзамени на даний момент — це найважливіший аспект, та попри те, неможливо повсністю зупинити життя на рік. Адже на те і дана молодість та юнацтво, аби потім з усмішкою згадувати цікаві моменти, а сюди аж ніяк не ввійдуть години навчання та переживань за здані вступні іспити. Тому я постараюсь поєднювати, а якщо людина чогось дуже хоче, то в неї обов’язково вийде.

— Ну репетитори в мене через день, та і сам волейбол лише на вихідних. Тому усе мало б іти за планом, — відповідаю Лізі, попиваючи своє капучино. Здається, ми уже вічність не сиділи ось так у кафе за балачками.

— Сподіваюсь, у твій план входять наші гульки! — награно ображено мовить дівчина, від чого я лише посміхаюсь.

— Де я дінусь від тебе, — відповідаю по-доброму.

— Тоді ше впиши якогось кавалера, не завжди ж за Вадиком горювати, — після цього вже щось не хочеться посміхатись. Не те, щоб моя симпатія до Захара якось заважала жити, але все ж. Нервово поправляю рукави свого фіолетового светрика, а подруга запитально дивиться на мене. При згадці про хлопців від мене завжди можна було почути лише жарти, але ніяк не мовчання.

— Ой, Лізо… — голосно видихаю, намагаючись впоратись із серцем, що лише при згадці про Захара починає стукотіти з шаленою швидкістю. Усе було б набагато простіше, якби мох думки і далі займав однокласник, а це син моєї репетиторки. Я навіть не можу зрозуміти, як саме це сталось, якщо ще не так давно я і думати не хотіла про нові симпатії, а тут умудрилась… Подруга лише з цікавістю дивиться на мене, не розуміючи. Та я теж ще поки слабо все усвідомлюю. — Це просто катастрофа! — після цього я в усіх подробицях розповідаю Єлизаветі про Захара, про усі непримітні моменти, що у нас були, не упускаючи і найменших дрібниць. Але на ділі між нами було стільки взаємодіїї, скільки між цим хлопецм і кожним учасником команди. Просто моє наївне серденько хоче думати, що навіть погляд, який він затримав трішки більше, ніж на інших, означає надію на взаємність, якої на ділі бути не може.

— Дурненька, ти йому точно подобаєшся! — Ліза викрикує точно голосніше, ніж треба було. Я лише хитаю головою. — Ну подумай, — продовжує дівчина, — він пішов по тебе в роздягальню, заспокоював, а до всього обійняв, це точно неспроста!

— От власне, що просто заспокоював, там не було романтичного підтексту… — хоч як би мені не хотілось вірити доводам Лізи, але це неможливо. — Ми навіть ніде в соцмережах не слідкуємо один за одним, — так, можливо, це дивно звучить, та у двадцять першому столітті це має сенс. А у мене з контактів Захара лише спільний чат у месенджері стосовно волейболу.

— Хм, ну так знайди його і дадайся!

— Ну так, скажу: ой, я півгодини шукала твою сторінку, випадково поставила вподобайку на кожне фото, а ти чому не підписався у відповідь? — закочую очі, розуміючи як би дивно та, що головне, по-дитячому це б виглядало. А він, старший хлопчик, відразу зрозуміє таке невміле загравання. Проте Ліза лише невдоволено цокає язиком, натякаючи, що я зовсім не зрозуміла те, що вона мала на увазі.

— Ясно, що так ми робити не будемо. Просто додайся, скажеш, що в рекомендаціях вийшло. А зараз ми зробимо тобі гарне фото, і твій Захарко точно не зможе пройти повз такої красуні! — плескає в долоні подруга, ніби вона найкращий у світі стратег. Але навколо цього хлопця в’ється безліч гарних дівчат, які точно хочуть привернути його увагу. Навіть та сама Марія. Хоча можу подякувати цій зміючці. Адже якби не вона — я б ніколи не дізналась, як бути в його обіймах. Тому затію з фотографією відразу ж відкидаю, а от заявку на стеження дам. Все-таки нічого кримінального у цьому нема, а так хоч частіше бачитиму хлопця, навіть якщо це стрічка новин у соцмережі.

***

Дні непомітно пролітали, я все так само ходила на додаткові, зрідка бачила Захара, та тоді ми обмінювались лише сухими «привіт», а от на волейболі якось не виходило з’влятись. Весь час заполонили репетитори та навчання, хоча не буду брехати — частіше всього я сама придумувала неіснуючі відмовки, аби не піти туди. Мені було ніяково. Не хотілось бачити Марію, з її уїдливим виразом обличчя, не хотілось споглядати на хлопця з моїх мрій — все заспокоювала себе думкою, що очі не бачать — серце не болить. Навіть Вадим припинив свої спроби залицянь після того випадку з танцем, тому життя поволі ставало на місце, якби не те саме місце, що займав один хлопчина з очима гарячого шоколаду…