Розділ 9

Для будь-якої справи важливий результат. Немає значення, чи це стосується науки, роботи, спорту. Адже кожна пророблена діє має у собі мету. Мету краще розумітись на тонкощах певної дисципліни, кар’єрний ріст чи перемога у змаганнях. Людина живе у соціумі, тому конкуренція та вічні перегони — річ доволі виправдана та логічна. Навіть дитинка, що вперше прийшла на секцію, дивлячись на інших малюків, прагне добитись більшого, чим вміє зараз. Бо це життя. Ти або постійно розвиваєшся та мотивуєшся, або стоїш на місці та заздриш іншим через їхню «везучість», бо ж досягати висот так легко всім, крім тебе, еге ж?

Так і зараз на волейболі. Ми зовсім не професійні гравці, ніхто з нас не планує бути в збірній України чи віддавати своє життя спорту, зовсім ні. Але тим не менше, коли з’являється хоч найменший натяк на суперництво, то усі воліють бути першим та стояти поряд з усіма на п’єдесталі. Ось і я хочу бути членом команди на турніні, аби  там моя кров у венах кипіла від азарту.

Кидаю оком на присутніх, і важко сказати, що у них на думці. Можливо, є і ті, які не мають бажання брати у цьому всьому участь, їм подобається зрідка пограти та з приємною втомою піти додому. Але це не я… Мій погляд прикутий до Захара.

— Отже, шестеро основних гравців це я, Дарій, Костя і Матвій, — після останнього ім’я я посміхнулась та штовхнула брата в плече, натомість він лише стримано кивнув, — з дівчат Соля і Марія, — як би я не усвідомлювала, що вони грають краще за мене, але ці доволі дивні, та все ж приємні стосунки з Захаром, дали мені надію, що він теж візьме мене у свою команду. Ніхто не любить програвати, нехай це і не були змагання. Однак все одно дарую усмішку Соломії, вона достойна цього.

Звісно, що вступати в іншу команду немає бажання, та і сенсу великого. Найсильніших гравців зібрано, а нащо розчаровувати себе на тих змаганнях, і так зрозуміло, що виграти у них ніхто з тут присутніх не зможе, а сам турнір покаже силу уже в порівнянні з суперниками.

— Це ще не все, — продовжив Захар, після того, як вщухли овації, — необхідно двох людей запасу. Це Женя і Агнеса, — вмить підводжу погляд, зустрічаючись з задоволеним обличчям Захара, хлопець підмигує мені, після чого зразу відводить очі. У душі танцюють метелики. Солька обіймає мене, від брата оплесків не очікую, але він лише по своїй манері гладить мене по голові, чим робить там зачіску «вибух на макаронній фарбиці». Кривлюсь від цього, але нічого не кажу…

— Бачив би ти її останній напад, то взяв би когось іншого, капітане, — мало не випльовує ці слова Марія, поправляючи свій хвостик. Усі розвертаються до неї, сверлячи поглядами, я ж мало не втрачаю дар мови. Поки у мене сотні різних думок і ні одної достойної відповіді, у залі панує тиша, що дзвенить у вухах.

— Дякую, що підмітила. Я капітан, Маріє, і якщо вибрав якусь людину, то значить вона чогось вартує, — можливо, у той момент потрібно було подякувати за таку оцінку мене. Але я не річ, щоб чогось коштувати.

— Програного останнього очка? — ні, це вже не лізе ні в які ворота. Ще не вистачало, щоб мене обговорювали у третій особі, при моїй присутності. Пробираюсь крізь натовп народу, стискаючи кулаки.

— Ні, знаєте, на ваш манер скажу… Я знаю собі ціну, і тому брати участь у цьому не збираюсь. Вам удачі на турнірі, але мені вистачило образ на один день, — роздратовано мовлю, і з гордо піднятою головою виходжу з спортзалу, спостерігаючи, як усі дивляться мені у слід. Я приходила сюди за хорошим настроєм та улюбленою грою, але ніяк не за приниженням та дурнуватими образами. Хочуть пограти у спортсменів та стервочок — будь ласка. Але за цирком я волію спостерігати з глядацької зали, а не бути в центрі.

Я не пам’ятаю, коли з’явились сльози, не пам’ятаю, коли вони почали стікати соленими ріками по щоках, у той момент образа та відчуття несправедливості заполонило усе. Мені не хотілось думати, що за дверима роздягальні, що думають зараз люди. Просто хотілось сидіти та плакати. Відірвалась лише тоді, коли у дверях показалась голова брата.

— О-о, Агнесо, ти чого? — востаннє Матвій бачив мої сльози, певно, ще у дитинстві, коли занадто сильно вдарив мене чи ми, граючись, десь забились. Тому зараз він явно не знав, що зі мною робити. Та і не треба нічого, заспокоюсь і поїду додому…

— Усе нормально, іди собі грай… — говорю я тихо, шморгаючи носом.

— Вони там усі пересварились через… — але брат не договорив, прикусивши язика. Гірко посміхаюсь, розуміючи, що хотів сказати Матвій.

— Через мене, так? Тільки от це не я цю кашу заварила, а Марія! — викрикую голосніше, ніж потрібно. Було. І чого я тій дівчині, мов кістка в горлі?

— Матвію, ти не міг би залишити нас з Агнесою вдвох? — від цього голосу вмить пропадає запал говорити щось. Захар некапливо заходить в роздягальню, а я сковтую в’язку слюну. Брат лише очікувально дивиться на мене, ніби питає, чи можна нас залишити вдвох, на що я лише легенько киваю. Була б це Марія, ми б певно видряпали один одному очі. А навіщо прийшов Захар, у мене і гадки немає. Мені не потрібні його вибачення за цю дівицю, не треба ще одне запрошення в команду.

— Не хочеш пояснити, що це було, Агнесо? — від його запитання у мене вилітає смішок. Стоїть тут схрестивши руки, роблячи з себе великого борця за справедливість.

— Ти точно по адресу із цим запитанням, у Марії це спитати не хочеш? — відвертаюсь від нього, роблячи вигляд, ніби мені конче потрібно поскладати свій светрик, який прим’явся.

— Не переймайся, з нею я…