Розділ 8

Я ніколи не задумувалась, як люди знаходять собі приятелів. Чому дві кровно чужі людини можуть стати ріднішими за сім’ю. Чому з одними нам легко найти спільну мову з першої ж секунди, а інших можна знати роками, але так і не знайти підхід. Цікаво так світ влаштований. Ще буквально вчора незнайома тобі людина дізнається більше про особистого, ніж інші до цього, і навпаки вчора найрідніший завтра незнайомець з тисячею спільних спогадів за спиною.

Не знаю як, але декілька хвилин прогулянки із Захаром пройшли, мов одна мить. Якщо інколи з хлопцями можна почувати певну ніяковість та скованість, то з ним я цього не мала і на секунди. Можливо, це тому що при першій же зустрічі я побачила Захара майже напівголого, а можливо, він просто знаходив спільну мову зі всіма. За ці хвилини я дізналась, що хлопець староста своєї групи в університеті, що він вчиться на IT та навіть отримує стипендію. А ще ненавидить біологію, у свій час різниця між клітиною тварини і рослини йому дійшла лише з третього разу. Тому сподіваюсь, він буде вважати мене достатньо розумною, а не великою заучкою. Хоча і одне і інше правда, як ми любимо жартувати з Лізою.

— Ось і зупинка, — мовив хлопець, киваючи в сторону пустинної лавочки. У світлі одиного ліхтаря вона виглядала як початкова точка в фільмі жахів. Повертаю голову до Захара, жартома, але все ж притензійно говорячи.

— Ти ж не збираєшся кинути мене тут одну?

— Саме це я і збирався зробити, — дивлюсь на нього жалісливим поглядом, на що він лише хитає головою, відвертаючись від мене.

— Я все твоїй мамі розкажу! — здається, моя фраза лише більше розсмішила Захара, що він прямо таки розсміявся, прикриваючи очі рукою. Так, звучало це справді смішно, але він хлопець чи ні, хай залишається.

— Що я тебе бідну, нещасну залишив на зупинці? Жах, як вона витримає таке! — я вже хотіла щось відповісти цьому нахабі, як вдалині помітила «рожки» тролейбуса, який виявився таки потрібним мені. Будемо вважати, що Захару пощастило, хоча це більше мені, бо ж не довелось довго стояти мало того, що на холоді, та ще й одній, якщо хлопець би пішов, як і хотів. Тому лише махаю Захару ручкою, показуючи, що моє спасіння від нього вже приїхало.

— Усе, бувай, Захарку! — сама не усвідомлюю того, як пестливо називаю хлопця, але двері тролейбусу зачиняються, тому сподіваюсь, він того і не почув. Ще не вистачало мені того. За запотівшим вікном не встигаю розгледіти темної фігури, тому просто стараюсь пройти крізь потік людей до водія і купити квиточок.

— Як ти мене назвала? — мало не підпригую від страху, коли прямо біля вуха лунає питання. Повертаюсь з очима, мов п’ять копійок, а на обличчі, напевно, сотні емоцій. Від подиву до переживання.

— Ти щ-що тут робиш? — Це його так моє звертання роздратувало, що він аж сюди зайшов?

— О, є місце, сідай, — ігноруючи питання, хлопець проштовхує мене на місце біля вікна і сам вмощується поруч. Дивлюсь йому прямо в вічі, а кутиках очей хлопця збираються зморшки від широкої посмішки. Я не на стоматолога вчитись буду, мені свої тридцять два зуба показувати не обов’язково.

— Не дивись так на мене, я не маніяк, — його слова не внушають довіри, тому він голосно зітхає і продовжує: — коли я був у ванній, мені подзвонив друг з пропозицією піти на вечірку, але і було чути вашу розмову з мамою. Тому ми в будь-якому випадку ішли б разом, бо зупинка одна, а так ще й співпало, що мені теж на цей тролейбус. Тепер зрозуміла?

— А я то думала, що ти джентльмен, — награно розчаровано зітхаю, від чого Захар лише більше посміхається. Хоча зізнаюсь, це дійсно було приємно, що хлопець буцімто визвався проводжати мене, щоб не було так страшно в темноті. Що ж, часи лицарів пройшли, та і Айвенго вигаданий персонаж. Ми ж навіть не друзі, щоб можна було подумати про таке. Просто знайомі через співпадіння долі… З плюсів — мені не так сумно їхати одній. Ой, точно, я ж не оплатила проїзд.

— Пропусти, будь ласка, — звертаюсь до Захара, аби він забрав свої ноги, і вже його черга дивуватись. — Мені квиток треба, — хлопець лише киває, але так і не пропускає мене.

— Від серця відриваю, — він простягає мені маленький клаптик паперу, що виявляється квиточком.

— Дякую, — мовлю ледь чутно, хоч розумію, що він і цього, певно, не почув через гамір навкруги. Потрібно віддати йому кошти, не хочу, аби хлопець щось не те подумав. Але як тільки у моїх руках опиняється гаманець, збоку чується тихе воркотіння.

— Повір мені, я не збіднію від декількох гривень. Сховай гаманець на місце, — мовить Захар серйозно, від його тону вмить гублюсь в просторі, але таки кладу річ в рюкзак. Ніяково посміхаюсь, коли хлопець тикає мені ще свій квиток, — Закомпостуй, будь ласка, — нам обом пощастило, що зараз не було контролерів, бо було б непереливки.

— Цікаво, чи у нас щасливі квиточки, — Захар з подивом дивиться на мене. Він серйозно не знає? — Ти ніколи такого не робив?

— Ем, ні.

— Якщо перші три цифри в сумі дорівнюють сумі останніх, то квиток щасливий, — пояснюю, на що Захар лише вкотре посміхається. Дивлюсь на свій, розуміючи, що мені не повезло. Бачу, що хлопець довго розглядає свій, а потім його погляд пересікає мій. На обличчі вираз Чеширського кота.

— А у мене щасливий, — тихо мовить Захар, показуючи мені свій квиточок. Лише на долю секунди ми торкнулись пальцями, коли я розправила папірець, аби краще роздивитись, а мій погляд сам захотів зловити його очі. Здається, зараз вони наче топлений шоколад — ідентично затягують, не дають розірвати зоровий контакт. Краєм ока бачу, як його вуста розтягуються в ледь помітний посмішці, і мимоволі повторюю міміку Захара. Згадую ще один важливий момент, який вмить озвучую.