Розділ 7

Час минає непомітно, лише оглянувшись на секунду назад, можна усвідомити його плин. Години змінюють дні, їх тижні, а згодом перегортається ще один місяць календаря. З одного боку ми усі чекаємо якогось моменту щастя, радіючи, що ще одна п’ятниця, а з іншого — так і пролітає життя, що зіткане з моментів, які потім лише з усмішкою називаєм спогадами.

Школа — це один з них. Перше кохання, дружба та кумедні випадки в цих стінах.

В одинадцятому класі часто починаєш задумуватись, наскільки ти знаєш людей поряд себе, адже ви виростали разом, бачили зміну характерів та світобачення один одного, але чи так це важливо потім? Чи дійсно будеш сумувати за цим людьми після останнього дзвінка, чи вийшовши за поріг школи, навіть забудеш привітатись з ними. Нехай вас і зв’язують безліч моментів, та однокласники теж одного дня стануть просто спогадом, який ти, можливо, і не згадаєш…

— Агнесо, зараз мав бути поворот ліворуч! — з думок мене вирвав голос Лізи, і через це я ненароком стала Вадиму на ногу. Лише кривувато посміхаюсь, пересікаючись з ним поглядом, від чого стає ще більш незручно. Танцювати вальс з колишнім — це ще те задоволення. Репетиція і навіяла на мене хвилю меланхолії, яка так швидко минула, як і з’явилась.

— Вважатиму, що ти ненавмисне, — мовить хлопець, вмощуючи зручніше свою руку в мене на талії, від чого все тіло мало не починає свербіти. Ні, на щастя, це останній раз, де ми з Вадиком танцюємо у парі, на усі наступні я домовилась з іншим однокласником, але він, як на зло, сьогодні не прийшов, тому було вирішено ще помучити мене близькістю з колишнім. Це вже схоже на анектот…

— Мені буде приємніше, як ти думатимеш, що я старалась стати тобі на ногу, — фиркаю, знову слухаючи вказівки Лізи, яка і займається постановкою випускного вальсу. Не дарма ж дівчина стільки часу була бальницею.

— Ти все ще ображаєшся на мене? — дивлюсь на Вадима, очі якого потускнішали після моєї останньої фрази. Не знаю на що він сподівається, навіть, якщо у хлопця ще залишились почуття до мене, то мої розвіялись того дня у парку і більше не повертались. Мені максимум противно, і я витримую його руки на своєму тілі тільки для того, аби не влаштовувати істерику, не бути новою темою для обговорень у класі. Не те, щоб мене сильно хвилювала думка однокласників, але тим не менше.

— Ні, чесно. Мені просто байдуже на тебе Вадику. На тебе, твої дотики і оці легенькі рухи по спині, які колись викликали у мене мурахи, а зараз лише надокучливий лоскіт. Мені давно не подобається запах твого парфуму, а погляди на мене крадькома лише смішать. Я більше не кохаю тебе, якщо це колись взагалі було. Тому, чи є в мене образа на тебе? Це надто сильне почуття, аби ти міг спричинити його, тому навіть не намагайся повернути щось цими дитячими методами і очима цуценятки, — у момент мого відвертя здавалось, що слова лунали тихо і без зайвих емоцій, що це чув лише Вадим. Та на секунду кинувши оком вбік, я помітила, що безліч пар очей було повернуто на нас, хтось перешіптувався, а хтось мов застиг, вслухаючись у те, що було призначене лише для мого колишнього. І лише тоді, коли рука Вадика сповзла з моєї талії, коли він кинув на мене поглядом, повним болю, я усвідомила, що влаштувала тут театр одного актора. Хлопець вийшов з актової зали, сильно грюкаючи дверима, і навіть якщо це мало викликати у мене жаль за сказаним, то цього не сталось.

Це було заслужено, нехай боляче, нехай принизливо перед однокласниками, але, можливо, після цього він усвідомить, що усі дії мають наслідки, а люди почуття.

— Усе, сцена закінчилась, можем продовжувати репетицію, — говорю роздратовано, коли через хвилину заклякання «глядачів» не зникає. Ліза вмить підтримує мене, вмикаючи музику, і всі, як ні в чому не бувало, продовжують танцювати. Так само і я вийшла з цих стосунків, як ні в чому не бувало…

— Це було жорстоко, але красиво, — після репетиції подруга налітає на мене, смішно кривляючись. Не сумнівалась у її підтримці.

— Я не планувала влаштовувати таке, не хотіла, щоб це чули всі, але вже як є, — знизую плечима, і на секунду зізнаюсь лише собі, що на мить таки промайнула думка про жалість до Вадика, але швидко відкидаю її. Адже, що може бути гірше за жалість?  Правильно — нічого. Тому що всі розуміють, як принизливо у момент слабкості, коли тебе до всього ще й жаліють. Вони ще більше додають цього відчуття нікчемності і власного безсилля, коли, здавалось би вже нікуди. І це лише мої почуття. А що вже говорити про хлопців, які до останнього тримають все в собі, їх жаліти — те саме, що в землю втоптувати. Тому ні, я не буду відчувати це до Вадима. Хай хоч у цьому плані  хлопець буде у виграші.

— Ну, але тепер потрібно готуватись до того, що буде два табори.

— А ти за який?

— За Вадима, звісно, — сміється подруга, легенько штовхаючи мене бедрами.

— Ти паскудниця, знаєш це?  — говорю, навіть не стараючись стримати посмішку. А те, що одні будуть за мене, а інші за Вадика мене аж ніяк не бентежить, ну побісяться декілька днів його друзі, що я осоромила хлопця перед усіма, а згодом найдеться нова жертва пліток.

***

Напевно, останнім часом я нічого так не чекаю, як зустрічей з репетитором з біології. Любов Василівна всього за декілька хвилин розвіює усі, навіть найменші страхи перед ЗНО, які виникають у мене в процесі навчання. Адже, як би я не знала цей предмет, але помилки через неуважність, чи просто неврахування дрібнички бувають у кожного. Та ця жінка має чудовий дар заспокоювати навіть такого панікера, як я. І тому до неї навіть іду, пританцьовуючи.