Розділ 6

Азарт, швидкість, звук від удару м’яча і повна концентрація. Адреналін тік по венах, змішуючись з кров’ю, і від того вони ставали більш виразними на руках. Немає ні секунди перепочинку, лише зосереджене спостереження за м’ячем, який то і діло перекидається з одної частини поля на іншу. Коли граєш з такими любителями спорту, то неважливо, хто виграє, тут нема переможців і програвших, адже найбільша твоя ціль — гарна гра і цікаві подачі. Ви не суперники, ви лише люди, які борються за емоції, а кількість очків зараз зовсім не важливі, адже ти зливаєшся з цим потоком звуків. Ви не просто шестеро людей, ви не команда, ви одне ціле, як механізм, котрий займається одним — аби м’яч впав не на вашій половині поля.

Я давно не відчувала таких емоцій від гри, давно не відчувала такого приємного хвилювання всередині. Хоч для них моя персона поки не викликає довіри, але бути частинкою такої гри одне задоволення.

Захар все ще подає, і дивлячись на те, як він в прижку б’є по м’ячу, я ще раз радію, що у його команді. Таку подачу важко прийняти, адже вона не падає на передпіччя, аби відбити знизу, і при тому занадто низько, аби зробити це зверху. Хоч ми вже два рази розігрували м’яч, але, на щастя, участь нападати поки оминала мене, але один раз відбити мені все ж вдалось, і я не осоромилась.

Але це сталось вдруге. Поставити блок капітану протилежної команди рідко вдавалось навіть хлопцям, що я помітила, коли ще грав Матвій, а що говорити про мене. Костя «пробив», і суперники отримали перше очко. З вибаченням дивлюсь на своїх, але вони без зайвих слів перекочують м’яч іншим. Намагаюсь пересіктись поглядом із Захаром, але він чомусь не дивиться у мою сторону.

— Вибач, мала, наступного разу буду ніжнішим, — з саркастичкою посмішкою мовить Костя, коли я потираю пальці.

— А це було сильно? — роблю здивоване обличчя, легко підіймаючи кутики губ. Цей Рембо лише цокає язиком, ідучи на своє теперішнє місце — першу зону*. Лише знизую плечима, радіючи, що змогла попустити його. Не те, що би я хотіла принизити хлопця, але його фраза трішки заділа моє самолюбство. Адже зовсім не хочеться, аби мене вважали слабким місцем, бо незважаючи на їх серйозну підготовку, я теж щось можу, навіть, якщо зараз через мене команда втратила м’яч.

Хтось свистить у свисток, і ми готуємся до прийому. Костя подає також у прижку, і хоч у нього також сильна рука, та Захар все ж перевершує його, «передаючи» м’яч ліберо*, який, на щастя, знову пасує хлопчику, і той нападає, але суперники знову відбивають, розігруючи м’яч вже у себе. У такі моменти найбільш хвилююче, адже ти в очікуванні.

Вони забивають. Ще декілька хвилин спостерігаю, як ніхто не робить ні однієї помилки, недаючи своїй команді програти.

— Агнесо! — чую гукання в свою сторону, помічаючи, що м’яч біля мене. Розумію, що цей м’яч ледве взяли, і зі всіх сил намагаюсь не перекреслити старання інших. На роздуми немає ні секунди, але все ж не наважуюсь напасти, тому просто легенько перекидаю м’ячик у вільне місце біля сітки. Суперники не зорієнтувались, після декількох сильних ударів, ніхто не міг подумати, що якась дівчинка ось так просто заробить очко. Уміхаюсь сама до себе, чуючи лайку на тому боці.

— Ти молодець, обдурила їх, — знову він. Захар дає мені п’ять, підмигуючи, і я вкотре за сьогодні відчуваю прилив крові до щік. Хлопець простягає мені м’яч, який упевнено беру, — Не підведи, — говорить він, дивлячись мені прямо у вічі. Серцебиття пришвидчується, чи то від зорового контакту, чи то від передчуття відповідальності за цю мить.

— Тебе? — голос зрадливо хрипне, від чого ще більше ніяковію, але так і не припиняю дивитись в очі кольору шоколаду.

— Команду, Агнесо, — серйозно мовить хлопець, розривіюючи цю дивну, але не менш приємну атмосферу над головами. Стає ніяково і соромно за свої слова, тому хочеться швидше забрати м’яч, але Захар затримує його. З нерозумінням дивлюсь на нього, а хлопець, ледь посміхнувшись, відповідає на моє німе питання, — І мене теж не підведи.

— Обіцяю, — Захар нічого не відповідає, лише жестом показує іти «в аут»*. Поки плентаюсь, вдаряю по м’ячу в руках, аби краще відчути його. Зараз не можна втратити очко, навіть не тому, що кожне важливе, не тому, що хочеться показати свою майстерність, а просто дивне почуття примушує напружитись кожен м’яз у тілі, аби забити саме цей м’яч. І мені поки не зрозуміло, чому так, але хіба це важливо зараз? Стаю у стійку, глибоко вдихнувши. Пересікаюсь поглядом з Матвієм, який киває головою, підбадьорюючи, а на Захара стараюсь і не дивитись, хоч і знаю, що зараз він це робить, як і кожен з моєї команди і з команди Кості.

Раз… І м’яч уже над головою. Два… Рука з гучним звуком попадає по самому центрі. Три… Перелітає сітку, від чого настає секундне полегшення.

Подача не відбита. Здається, мене знову недооцінили. І, напевне, це погана риса, але ще більше, ніж від просто забитого гола, я радію, що не прийняла його Марія. Може то спитати, чи вона добре грає?..

— Агнесо, ти крута! — Соля показує мені «клас», від чого посмішка сама з’являється на обличчі. Але розслаблятись ще рано, адже це тільки початок гри.

Після закінчення ми виходимо переможцями і нас чекає п’ятихвилинний відпочинок. Підбігаю своєї води і жадібно роблю великі ковтки, важко дихаючи. Навіть не уявляю, як привабливо зараз виглядаю. Хвостик після такої партії явно важко назвати зачіскою, а обличчя скоріш за все може позмагатись червоним забарвленням із спілими помідорами.

— Ей, залиш мені трохи! — невідриваючись від води, хочу подивитись, хто тут зазіхає на цей райський напій. Розумію, що це Матвій, тому безмовно показую йому «дулю».