Розділ 5

На людських губах близько мільйона нервових закінчень. Можливо, тому ми звикли передавати любов через поцілунки. Але вчені чи надто романтичні особи, які захотіли дотикнутись губами до інших, не врахували, що інколи ті самі інші не надто і хочуть, аби хтось показував свої почуття.

Тому зі всіма своїми нервовими закінченнями я відчула максимальний прилив бридкості від поцілунку з Вадимом. Я практично відразу припинила цей жах, відштовхнувши хлопця, і поставила рукою перегородку між нашими тілами.

У той час до кабінету потихеньку почали заходити школярі, тому єдине, що можу, так це подарувати йому вбивчий погляд.

— Ніколи, ніколи більше так не роби! — тихо говорю, аби хтось тут перестав робити з себе горе-романтика. Витираю губи рукавом і роздумую над тим, аби попросити у вахтерів хлорку, та усвідомлюю, що вона пересушить шкіру. Коли я стала так ставитись до Вадима? Точно, відколи він поцілував Марічку. Негідник!

— Але ж ти не відштовхнула мене, — переможно посміхається хлопець, поки у мене ураган емоцій, при тому не найкращих. Він дійсно такий недалекий чи прикидається? А може вирішів познущатись наостанок, виводячи мене з себе. Я ж не раз казала, що нервові клітини не відновлюються, от Вадик і вирішив вбити не тільки мої почуття до нього, а й нерви…

— Не встигла… Не смій навіть думати, що можеш цілувати мене, Вадиме, — суворо мовлю я, помічаючи на собі зацікавлені погляди новоприбулих учнів. От чого-чого, а пліток про мене серед семикласників мені точно не потрібно.

— Я все одно поверну тебе, Агнесо. Це питання часу.

— А поки погуляєш з Марічкою?

— Не виключено, мені з нею весело, — я готова рвати на голові волосся чи взірватись, як бочка з порохом від цієї ситуації. Ну ще розкажи, скільки разів ти будеш її цілувати, це ж саме та інформація, яка мені дуже потрібна. Точно сказано, що перший млинець не виходить, так і перші стосунки, вони завжди виливаються у щось несусвітнє…

— Ну так веселіться, але без мене.

— Не кажи дурниць, Асько, — мало не обіймаючи мене мовить Вадим, премило посміхаючись. Це все більше схоже на сюрреалізм, а я ніколи не любила постмодернізм…

— Ніяка я тобі не Аська. Відчепись від мене! — з останніх сил відштовхую хлопця та вибігаю з кабінету, якраз під звуки дзвінка на урок. Але це не позбавляє мене Вадима, він швидко наздоганяє мене, і за дві хвилини, що ми прямували до потрібного кабінету, я мала наміри задушити його разів зо п’ять, але заспокоювала себе тим, що урок фізики важливіший, ніж вбивство однокласника. Хоч друге мене приваблює більше, адже слухати його дурню про почуття — це нестерпно. Та сил на суперечки не було. Бо доводити щось стінці біля туалету буде результативніше, ніж Вадику, що я не повернусь до нього. Бо це ганебно. Ганебно зустрічатись і весь час брехати, ганебно говорити про любов, але цілувати інших. Ганебно бути таким, як Вадим…

— Агнесо, ти йдеш? Кого ти там виглядаєш? — шкільний день пролетів непомітно, враховуючи, що всі наступні уроки мій колишній не діставав мене, бо ми були у різних групах. Але зараз чекаю саме на нього. Аби нарешті поставити усі крапки над і, остаточно пояснити, що ми не зійдемся, нехай він нарешті зрозуміє, що все скінчено. У мене навіть були думки, що хлопець думає, що я лише граю в неприступну, а насправді хочу все повернути… Але це не так.

— Чекаю Вадима.

— Аби цей дурень знову тебе поцілував?

— Ні, Лізо, аби більше так не зробив, — голосно зітхаю, помічаючи його друзів. Підбігаю до них, аби розпитати, де їх приятель.

— Льончику, де Вадик? — однокласник неквапливо повертає голову, наче йому дійсно ліньки мені відповідати. Як же підходить йому ім’я, оце батьки нарекли дитину. Та якщо подумати про нього, як про Леоніда — потомка лева, то стає навіть смішно, адже від царя звірів від нього, певно, лише любов поїсти.

— Він пішов після фізики. У нього Зубна Фея не всі зубки забрала, от він пішов виправляти це, — хлопець сам пожартував, сам і посміявся, я лише вигнула брову, але все ж змовчала і пішла, аби не соромити Леоніда.

***

Увесь тиждень мого горе-Ромео не було у школі, що стало справжнім щастям, а вихідні і взагалі принесли ще більше радості. Лежачи в обіймах з легким романчиком, я не помітила, як ранок плавно перейшов в обід, а на мені так і залишилась кумедна піжама з зайчиками. І лише раптовий дзвінок у двері примусив мене піднятись. А це був ніхто інший, як мій кузен, який обіцяв прийти, що у мене зовсім вилетіло з голови. Тому зі швидкістю світла застеляю ліжко, а от вбрання у мене і так чудове, як і дивний пучок на голові.

— Матвію, привіт! — брат обіймає мене, як завжди до хрусту в спині, від чого ледь помітно морщусь. Він хоч і старший від мене на два роки, та мені, аби поглянути йому у вічі потрібно добряче задирати голову.

— Угу, ти чому не зібрана? — знімаючи куртку, через плече мовить Матвій, а шестерні у моїй голові так і не можуть докрутитись до того, куди ми там мали піти. Насуплююсь, безмовно питаючи, про що він.

— Хіба я тебе не попереджав про волейбол?

— Ні… — ми з братом обожнюємо цей вид спорту. Це наша маленька-велика слабість. Літом чи зимою ми завжди шукаємо спосіб пограти в улюблену гру. Мені пощастило, адже на фізкультурі я задовільняю свої потреби в адреналіні від летячого тобі у руки м’яча, а от Матвій не має таких привілегій. Тому ми постійно у пошуках спортзалів та компаній, де можна розім’яти кістки та зарядитись енергією від волейболу. Цікаво, що доля вирішила так, що ніхто з нас професійно так і не займався, а от на любительському рівні граємо досить непогано, навіть на змагання їздили декілька разів.