Розділ 4

Кожного дня ти прокидаєшся, щоразу робиш однакові справи і навіть не задумуєшся про це. Усі люди поглинуті своєю рутиною і ці дії робляться більше на автоматі, ніж з якимось мисленнєвим процесом. Але одного дня це міняється, коли дія, яка за роки зрослась з тобою, раптом приносить зовсім інші емоції, чи навіть переживання. Це бентежить, порушує твій життєвий спокій і примушує те липке почуття невідомості осідати на плечі.

Саме це я відчувала цього ранку. Чомусь після розлучення з Вадимом повернення до школи примушувало нервувати. Це були стосунки у всіх на виду, однокласники бачили їх початок із залицянням хлопця, «потеплінням» із мого боку, а потім і офіційної відповіді на питання, чи ми нарешті пара. Це була найбільша помилка. Але у п’ятнадцять років тобі не хочеться приховувати стосунки, навпаки, ти хочеш аби про них знав кожен, адже юнацький максималізм бере своє. А тепер пожинай плоди, язиката Хвеська…

День почався не так з самого його початку. Спочатку вдома не знайшлось йогурту для сніданку з гранолою, потім я знову забула телефон вдома, і це вже переходить в тенденцію, але остаточно мене добила позапланова самостійна робота з геометрії, до якої я зовсім не готова.

— Лізо… — штовхаю подругу під столом, аби вона відволіклась від своєї задачі і допомогла мені. По її переляканому погляду було зрозуміло, що у нас обох проблеми. А згодом усвідомлення, що я ледь маю уявлення, як малювати заданий конус, точно дали думці, що ми приречені, прижитись в голові.

— Агнесо, тримай, — повертаюсь назад від того, що мене легенько стукають по плечу, і бачу перед собою папірець із задачами, і, звісно, за всіма законами підлості, протягує мені її Вадик. Кривою усмішкою відповідаю хлопцю і починаю акуратно переписувати завдання, паралельно показуючи Лізі відповіді на її, бо про неї також не забули.

— Дякую, Вадиме, — біль знову тисне в грудях. Це нагадує мені таке недалеке минуле, коли він допомагав нам з математикою, я з біологією, а Ліза наш рятівник з англійської мови і географії. А зараз, хоч і не змінились дія, але зовсім інше ставлення і ми. І це дивно — бачити, як хлопець посміхається мені, але тепло в души замінилось на морозний холод і образу, хоч її і притупила подяка за цю самостійну роботу.

Після уроку настрій був уже не такий препаскудний, але і хорошим його назвати важко. Він ніякий. Зайшовши в кабінет нашого класу, де був гамір від розмов однокласників, ми з Лізою і ще декількома дівчатами обговорювали все і нічого одночасно. Мені було помітно, що Вадим кидав на мене боязливі погляди, а я і сама це робила, незнаючи навіщо. Уже не було відчуття любові до нього, а лише дивна пустота, яка була присутня лише при його спогляданні, а без нього не було нічого. Очі не бачать — серце не болить. То виходить це таки правда.

— Агнесо, а чому ти така кисла? Щось трапилось? — з награним співчуттям питає Влада, з якою ми інколи нормально спілкуємось, а інколи не можу її терпіти. Шкільна буденність.

— Не виспалась… — відповідаю дівчині, яка уже всоте поправляє волосся за третину хвилини. У мене  в очах рябить від її дій. Але Влада лише дивно підіймає кутики губ, зиркаючи на Вадима, який пропалює у мені дірку.

— Та годі тобі, Вадик усім вже розпатякав, що ти його кинула. За що хоч? Ви ж така гарна пара була… — тепер мені усе ясно. Ніколи не думала, що Вадим буде жалітись на мене. Але зрештою, чого ще можна було очікувати від хлопця, який при кожній навіть найменшій сварці ходив бідненький і змушував дати йому пораду, як помиритись. Хлопці завжди говорили йому бути мужиком. Шкода, що він ні разу цих слів не дослухався. Але на Владу злитись через її цікавість немає чого, вона завжди влізала своїм носиком у бодай найменші плітки, а цю точно не могла пропустити.

— Не зійшлись характерами… — сухо мовлю я, вкотре розчаровуючись у своєму колишньому. — Гаразд, ви, до речі, готові до алгебри? — вирішую, що найкращою ідеєю буде змінити русло розмови і перевести його до більш буденних справ.

— Боже, це ж вже майже кінець перерви, а я ще не найшла, хто мені зробить її на додаткове! — Влада сплескує в долоні, скануючи поглядом, хто би їй допоміг. Ми з Лізою лише переглядаємось, нерозуміючи однокласницю.

— Вибач, це як? — вклинюється в розмову Єлизавета.

— Ну я не хочу робити домашнє, а репетитори кричать, що я не вчусь, відмовитись від мене хочуть, ось і шукаю когось, хто допоможе, — знизує плечима дівчина, а у нас з подругою мало щелепи не відпадають. Ні, я розумію просити допомоги з якимось завданням, але так… Навіщо тоді взагалі ходити на додаткові заняття і при тому нічого не робити там. Мені цього не зрозуміти. Але Ліза зі всією експресією доводить Владі, що це неприпустимо, а я лише спостерігаю за цими дебатами двох протилежних світів. На щастя, продзвенів дзвінок, і можна посидіти в тиші на фізиці, слухаючи монотонні пояснення вчительки про… щось фізичне?.. Чекаю поки усі розійдуться, аби не стояти в людському корці,  і роздивляюсь портрети географів в кабінеті.

— Агнесо, можна тебе на хвилинку? — підпригую від неочікуваності, коли чую це практично в саме вухо. Вадим понурює погляд, дивлячись, як маля, що провинилось, і я розумію, що не поговорити з ним не вийде. І коли в кабінеті ми лише наодинці, то починаю щось мовити перша.

— Ми вже про все з тобою поговорили, Вадиме, — кручу головою в підтвердження своїх слів. Не хочеться бачити його, говрити. Та і навіщо? Для чого топтатись на одному місці? Люди сходяться, розходяться. Так, ми були разом більше року, це довгий період часу. Але нам лише сімнадцять, і перші стосунки рідко коли закінчуються весіллям, наші не виключення тому.