Розділ 3

Життя нам дарує лише мить. На радість і сум, сміх і плач. Інколи здається, що біль триватиме вічно, а на щастя нема і місця, та все не так. Що одне, що інше існує лише мить. Ми ж не говоримо, що я була один раз щаслива, потім ще і ще, правда? А лише сприймаємо факт — було добре: панував душевний спокій чи вирувало сотні почуттів.

Так само і з сумом. Однак, тут все складніше. Тому що ніхто не хоче відчувати це, а  усі прагнуть якнайшвидше позбавитись цього. Та тільки години, мов на зло, ідуть повільніше.

А правда в тому, що все це одна мить.

Так і зараз у мене. Дві години занять пройшли, наче хвилина. І було чудово не тільки через безліч цікавих понять і нових знань, а й через людину, яка ці факти видавала. Любов Василівна змогла покорити мою душу своїми жартами, манерою пояснень теми, і не буду лукавити, що дуже смачною шоколадною цукеркою. Не знаю, що з вище перерахованого було найвагомішим фактором.

— Дякую вам за заняття, — посміхаюсь до жінки, складаючи свої речі. Лише зараз можу роздивитсь кімнату, у якій ми займались. Темно-зеленого кольору стіни з багатьма картинами, коричневий стіл, за яким ми і сиділи, такий же стелаж з книгами, які я б залюбки роздивилась, але це буде дивно виглядати. Усе було ніби стримано, але в той же час затишно. Можливо, це робили вазони, якій і не порахувати. На підвіконні, полицях і навіть на паркеті — всюди найрізноманітніші квіти.

— Агнесо, можна тебе дещо спитати? — мене трішки насторожили ці слова жінки. Може вона хоче поговорити зі мною про свого сина і нашу маленьку перепалку? Чи їй не було комфортно зі мною займатись, і мені зараз відмовлять у наступних уроках? У мене навіть уявлення немає, що може ховатись за цим «можна дещо спитати». Однак трішки напружившись, все ж відповідаю.

— Звісно.

— Ти тільки нічого такого не подумай, мені просто цікаво. У тебе дуже гарне, але таке незвичне ім’я… Твій тато іноземець? — гора з плеч. Напевне, питання про моє ім’я будуть переслідувати мене завжди. Але є у цьому щось навіть миле.

— Повірте, це питання для мене вже буденне, — піднімаю кутики губ всього на секунду і продовжую: — моя мама вважає своє ім’я дуже скучним, от і хотіла виділитись і назвати мене якось, так би мовити, цікаво.

— А тато твій що?

— У тому й справа, що тато завжди хотів дочку Асю, а так вийшло, що Агнеса скорочуєтся на Асю також. От твоє і раді, — навіть зараз я рідко можу почути від батька своє повне ім’я, частіше всього Асенька чи Ася. Зізнаюсь, у дитинстві мені завжди хотілось називатись, як усі, аби діти чи їх батьки не перепитували мене кілька разів, не кривились почувши відповідь. Але згодом я зрозуміла, що у імені моя унікальність, і тепер нізащо б не хотіла його змінити, а тому з гордістю називаю його іншим.

— Як цікаво. Знаєш, мій чоловік хотів назвати Захара Глібом, мені ж воно зовсім не подобалось, ми добряче сперечались, поки вибрали те, що підійде і мені, і йому. Тому твоїй мамі пощастило, — Любов Василівна задумливо посміхнулась, напевне, згадуючи той час, коли була вагітною своїм сином. Впевнена, що Захар був ще тим бешкетником в дитинстві, хоча зараз далеко не втік.

— Ну, це так. Ви, до речі, якщо хочете, то можете звати мене Ася, — мені не принципово, адже я уже майже вісімнадцять років живу з цими двома формами імені. Адже з маминого боку усі кличуть Агнеса, а з татового Ася. Ніби два фронта, які ніколи не сваряться, та це вже деталі.

— Ні-ні, ти що. Мені дуже подобається саме Агнеса, — жінка замахала руками в якості протесту і тепло посміхнулась, а я не могла не відповісти тим же.

Виходячи з квартири, я мимоволі поглянула на кімнату Захара, яка, звісно, була зачиненою, але навіть так я відчула на собі нахабну посмішку хлопця. Хм, йому дійсно дуже підходить це ім’я. Воно відразу асоціюється з темними очима, кольору топленого шоколаду, з впевненою стійкою і навіть з легким приємний ароматом його парфуму. А Гліб дійсно наче не з тієї опери. Не знаю чому, та це ім’я для блондина з блакитними очима і милою-милою посмішкою, та зовсім не такої, як у Захара.

Цікаво, а що підходить більше мені? Агнеса чи все ж Ася? Треба буле попитати в знайомих.

Хмикнувши про себе, я попленталась до ліфта. Хоч я і не надто люблю ці старі коробки, які неприємно гудять і так само пахнуть, та спускатись з десятого поверху у пуховику — це не надто хороша ідея.

А ось вулиця зустріла мене приємним вітром, що колисав самотні листя на деревах, які опадали, крутячись у повітрі, мов у вальсі. Хоч небо і було затягнене хмарами, та навіть це добавляло якоїсь атмосферності. Вперше за декілька днів не було надокучливих думок про Вадима, переживань про ЗНО, лише спокій на душі. Тільки бажання ось так спостерігати за природою, за листям, що шелестить під ногами. Тиша, яка ввечері би злякала мене, зараз викликає ейфорію. Так і іду вздовж вулиці, сповнена лише найкращих емоцій.

Гаразд, чиїсь сусіди вирішили почати ремонт, і тепер благодатна тиша змінилась на звуки перфоратору. У мене принаймі є навушники і улюблена музика. Лізу в кишеню за телефоном і починяю проклинати свою пам’ять і в думках ставлю помітку, аби нарешті наворжити собі мозок, аби запам’ятовувати не тільки будову клітини, а й щось буденне!

— Ну ні! — всоте перевіряю в надії знайти свій смартфон, а потім від безнадії стукаю себе по лобі і розвертаюсь на п’ятках, аби повернутись до репетитора.

Нарешті заповітні двері до під’їзду. Усесвіт хоч раз на моій стороні, і двері не вибивають мені зуби, коли хтось, напевно, з ноги відчиняє їх. Уже хочу розповісти комусь про всю його сім’ю в усіх фарбах, але потім бачу цей насмішливий погляд. Саме так виглядає дитина, яка нашкодила і радіє цьому.