Розділ 2

Кохання — здавалось би просто хімічна реакція у нашому організмі, підкріплена гормонами. Це, по суті, те ж саме, що метаболізм. Та чомусь люди звикли думати, що кохання це велика матерія, щось незвичайне і світле. Певною мірою так і є. Однак дивно те, що, коли люди пізнають це почуття, то їм хочеться кричати, аби усі в світі почули про їх метеликів у животі, але ніхто не говорить після того, як поїв, що внаслідок низки реакцій вони отримали енергію…

Так, це доволі цинічно звучить з моїх уст, але зараз мені зовсім не хочеться говорити по-іншому. Краще думати, що кохання така ж хімічна формула, яка з часом покине мій організм, як і всі непотрібні сполуки.

Ні, не скажу, що Вадим погана людина, він був навіть хороший місцями. Але дивно було б приховати те, що я не надто і сумую за своїм колишнім. Почула б це моя мама, то, певне розсміялась би, адже її донька уже який день тихенько плаче вночі, а на ранок схожа на головну героїню з фільму про зомбі. Однак сльози ллються не від розставання, як такого, а від образи, що мені зрадили. Хоча і сумую за милими моментами, які є в кожних парочок. Слова, вчинки, просто відчуття руки в руці. Спогади ранять серце, але і повертати їх не хочеться. Зараз я взагалі не розумію, чи говорить в мені образа, чи я дійсно лише вигадала собі великі почуття до Вадима. Хоч він і пише мені кожного дня про те, як жаліє, любить і сумує. А я?

А я не хочу знову його у своєму житті, проте він неодмінно буде в ньому, бо до травня ми однокласники.

Добре, що наступили вихідні і мені не потрібно буде відповідати на питання інших, чому ми не говоримо, а на всіх уроках я сиджу лише з Лізою. А ще не прийдеться відчувати його погляд на собі.

Очі не бачать — серце не болить. Там ж ще залишились крихти почуттів до Вадика.

— Сонечко, ти як? Я тобі какао зробила, — мама зазирнула в кімнату, даруючи мені теплу посмішку разом з переживанням. Не було сенсу приховувати від мами, що ми більше не разом з Вадимом, тому вона про все знає.

— Дякую, сідай, — глибоко вдихаю, посуваючись, аби звільнити місце. — Ти щось хотіла спитати? Я тебе слухаю…

— Агнесо, я не робитиму цього, бо зачеплю рани, які ще досі свіжі, — мама пестить мене по голівці, як завжди робила в дитинстві. Вона ніколи не примушувала мене щось розповідати, якщо я сама цього не захочу. Але зараз мені потрібно знати, що думає мати про цю ситуацію. Хто, як не вона, може порадити мені, що робити далі.

— У тому і найдивніше, що я не сумую за Вадимом. Скоріше злюсь на нього. Знаєш, я думала, що плакатиму ще місяць через нього, а зараз це все потихеньку стає мені байдужим. Просто його вчинок несправедливий, чим я заслужила таке?

— Доню, те, що ти не робиш з цього кінець світу — звісно, дуже добре. Але головне, аби ти тримала себе в руках, коли ви знову побачитесь.

— Думаєш, почуття повернуться, коли ми зустрінемось? Я так не хочу… — мама лише посміхнулась. Так, наївно було думати, що стосунки довжиною в майже два роки не залишать і сліду. Але мені понад усе хотілось би викинути навіть найменші думки про свого колишнього з голови. Він недостойний бути присутнім там.

— Я не можу знати точно. Але ви досить довго були разом…

— Але я…

— Агнесо, це нормально, що тобі боляче, бо ти людина. Головне не замикайся у собі, добре? Якщо тебе щось турбує — скажи мені, — мама обійняла мене, а я підігнула ноги під себе, вмостивши голову на материнському плечі, вдихаючи рідний запах. Мати завжди була моєю найкращою подругою і порадницею, і це незмінно вже стільки років.

— А якщо я знову закохаюсь? Що тоді? — мовлю, все же лежачи, і відчуваю щокою, як мама посміхаєтсья. Напевно, це дурненьке питання. Але зараз мені точно не хочеться комусь відкриватись, відчувати симпатію, хоч інша сторона мене прагне довести самій собі, що я заслуговую кращого, ніж Вадик. Не те, що я волію показати йому, що я така вся прекрасна, маю багато шанувальників, ні. Лише хочеться побачити, як може бути по-іншому.

— Ти так кажеш, ніби на житті хрест поставила. Звісно, ти ще зустрінеш красивого, розумного хлопчину, покохаєш його. На Вадимові світ клином не зійшовся. За тобою ще стільки таких буде бігати, це зараз школа, а там університет, зустрінеш там своє щастя.

— А потім знову через рік розбіжимось…

— Навіть, якщо так. Тобі лише сімнадцять. Все життя попереду, — спокійно відповідає мама. Мені б її оптимізм. Зустріну, покохаю. А якщо ні? А якщо так і горюватиму за ним, може, ніхто так і не погляне на мене?

Я б сказала, як в усіх фільмах, що потрібно схуднути, але тоді анорексія мені помахає ручкою… Але дійсно, скоро університет, нове життя. Правда, і з ним усе не так легко тепер. Адже ми з Вадимом думали(ну більше він), що разом вступимо на фармацію, будемо проводити безліч дослідів і вигадувати щось своє. Та тепер я не впевнена, що це моя мрія… Я завжди хотіла працювати з людьми.

***

Зовсім не можу зібратись з думками. Мені здається, що частина мене припинила функціонувати. Нічого не хочеться робити, а тим більше важко зосередитись на навчанні. Я постійно натрапляю на наші спогади з Вадимом. Нехай це місце, де ми цілувались під час снігопаду, чи пеньки, де сиділи під місячним сяйвом і говорили про все. І це стискає скроні, а що гірше — серце. Адже образа глибоко засіла в серці і не спішить покидати тіло чи душу.