Розділ 1

Інколи люди закохуються, спочатку все безхмарно і романтично: сором’язливі поцілунки, слова, що, здається, ідуть від самого серця, а ще вчинки. А потім це все сходить нанівець, а самі почуття згасають. Спершу ви бачитесь кожного дня, а прощання частіше всього затягуються мало не на годину, а згодом ви не знаходите і хвилини один на одного. І ніхто з вас не знає, чому так. Можливо, ви просто не підходите.

Адже одне — це знайти людину і віддати йому частинку себе, а інше — усвідомити, що вибір неправильний.

Але так буває. Закохуєтесь, розлучаєтесь, можливо, потім знову сходитесь. Хтось залишається, хтось йде, і це нормально. Це за спільної згоди.

Однак, так, як у мене не нормально. Тому що я була закохана у нього. Напевне, вперше до когось відчувала щось більше за дитячі почуття. Перший хлопець, перший потяг, а це завжди так гостро відчувається. Як і перша зрада…

***

— Дурнувата математика! Мені от це потрібно було в інший кінець міста пхатись, я і без тригонометрії гарно виглядаю! — сварюсь сама до себе і з тим на навігатор, який уже півгодини водить мене дивними вуличками, у пошуках мого репетитора. Часу обмаль, а я по колу кружляю, та ще й ні одної душі на вулиці, наче в постапокаліптичному фільмі. Пощастило, що хоч собаки не гавкають. Оглядую місцевість, і ледь не випускаю телефон з рук, коли він починає дзвонити.

Вхідний дзвінок: Ліза

— Алло, Агнесо, привіт, я тобі зараз таке розповім… — але не даю подрузі сказати і слова, бо тоді лише через годину зможу перервати її словесний потік пліток і чуток.

— Ти мені краще скажи, де вулиця Рюриковичів 97Б, а то у мене зараз істерика почнеться! — мало того, що я шукаю крайню точку світу, так ще й всі руки зараз собі відморожу. Все-таки листопад уже. Сірий, нудний і нічим не примітний листопад.

— Рюриковичі — це рід князів Київської Русі.

— Дякую, допомогла. Серйозно, у мене додаткове за десять хвилин, а я у пошуках парку, якого тут, напевно, зроду не було, — єдину наводку, яку дала мені вчителька — це сквер біля її будинку. Та поки бачу лише сірі фасади і арку між двома «близнюками». Туди і вирішую піти.

— Чекай, ти ж у школі займалась, ні?

— Зараз вона на курсах і не встигає приїхати, — проходжу крізь арку, всім тілом відчуваючи протяг, а моє каштанове волосся вирішило, що найкраще місце — це мій рот і очі. Гірше бути не може. Поки забираю пасма з обличчя, то два рази встаю в калюжі, і тихо нашіптуючи прокляття, слухаю заспокійливі слова Лізи разом з жартами про топографічний кретинізм.

Уже хочу закричати від безвиході, як в поле зору попадають дерева усіх відтінків помаранчевого. Боже, невже це парк! Гаразд, не такий вже і паскудний той навігатор. Дойти сюди мені вартувало лише стати крижинкою і вляпатись в калабані три рази, і це нерахуючи нервових клітин.

— Лізо, я знайшла його! — верещу в слухавку і прискорююсь, бо все ще сподіваюсь прийти вчасно.

— От бачиш, це тому що ти зі мною говориш. Я твій талісман удачі, Агнесо.

— Звісно. Так що там за новини? Знову пліткуєм?

— А як інакше. Так от, сьогодні таке було на ОБЖ, просто впасти можна. Кирило почав сваритись Галиною Миколаївною…

Чомусь зайшовши до парку, я мимоволі сповільнююсь, хоч цього і не можна робити. Просто усе настільки красиве, що ока не відвести. Тут і хмарна погода додає шарму. Під ногами постеля з листя, яке робить м’яку подушку для ніг, а кожне дерево, наче витвір мистецтва. Дійсно, наче усі відтінки змішались: від ніжно-жовтих до брунатних. А ще запах свіжості і чогось такого невловимого, що і означає осінь. Люди  снують, наче зачаровані, і маленькі діти, що грають з листями, дорослі, що також не в силах відвести погляд від чудес природи, парочки. Один хлопчина щось шепоче дівчині на вушко і посміхається.

Дуже знайома пара на лавочці… У душі щось неймовірно боляче стискається, і лише писк виривається з горла.

— Вадим… — стаю героїнею банальної історії: побачити свого хлопця в обіймах іншої. Ім’я її Марія. Здавалось би, повинна бути якась Карина чи Ліка, так же звуть усіх стерво у серіалах? Але ж ні, це мила Марічка. Ім’я, що завжди асоціюється з чистотою, як іронічно. Чомусь сльози не скоплюють в кутиках очей, є лише злість та образа, яка розриває, вбиває здоровий глузд, а з ним і душу. Чую, як Ліза перепитує щось, нерозуміючи до чого тут Вадик. Лише говорю коротке «передзвоню» і зі всією грацією прямую до цього Ромео. Думки тиняються десь між гільйотиною для Вадима чи колом, але зупиняються на премилій посмішці. Стаю біля лавки і легенько стукаю по його синій куртці. Хлопець обертається і його очі стають розміром з п’ять копійок, помічаю розгубленість, а потім мій уже колишний видає найпримітивніші виправдання.

— Агнесо, це не те, що ти подумала, — оченята бігають, коли у мене лише спокій на обличчі. Хмикаю на його слова.

— Знаєш, я подумала, що ти дуже кохаєш мене. І правда, це зовсім не те, що є в дійсності, — практично випльовую, розвертаючись, аби втекти. Щоб змогти розплакатись спокійно, обізвати його найгіршими словами. Та просто випустити цей біль назовні. Я ж так його кохала, так довіряла.

— Почекай, та не йди ж ти! Вона нічого не значить для мене! — репетує Вадим, думаючи, що його фрази можуть зачепити мене. Дурість. Зупиняюсь від того, що від затримує мене за рукав. Ні, не так, як у фільмах, а як дитину, що біжить. І мені неприємно. Дотики цієї людини, сам він — усе це уже не приносять трепету у душі, лише відразу. Як дивно: буквально за секунду важлива людина стає чужою.