Епілог. Таємниця, яка ні для кого не була секретом.

****

Новорічна ніч мало не подарувала містянам транспортний колапс. Снігу до ранку насипало багато і ще трішки. Добре, що комунальні служби відреагували (хоча це також виглядало, як новорічне диво), і на ранок снігові замети майже не перешкоджали руху транспорту.

Вже о дев’ятій ранку Андрій з Яною стояли перед квартирою Юрасів, а чоловік з хвилюванням натискав на дзвінок.

Вони провели неймовірну ніч, шалену ніч: ніч шампанського і танців в маленькій невідомій кав’ярні, ніч цілунків, сповнених жаги, надії, стриманої пристрасті, ніч блукань засніженими вулицями до перших променів світанку – ніч, яка перевернула свідомість і змінила життя.

Володимир Антонович та Ганна Микитівна зустріли їх дуже приязно.

Першочергово розгортали подарунки. Шахи викликали захват у батька, він навіть засумнівався, чи можна такими грати, адже вони – справжній витвір мистецтва і їм місце у музеї.

Мама схлипувала від радості, розгорнувши рамку з фотографією, стискаючи в обіймах то Андрійка, то Яночку.

Ганна Микитівна вирішила пригостити гостей чимось смачненьким, тому пішла поратися на кухні, прихопивши чоловіка, щоб допоміг. Андрій з Яною, які пішли мити руки, випадково почули розмову.

– Нюро, ти мені винна двадцятку! – почувся голосний шепіт чоловіка. – Я ж казав, що це та сама білявка!

– Вовчику, бовдуре ти старий! – так само голосно прошепотіла жінка. – Я й без тебе це прекрасно знала: це було очевидним ще відтоді.

– Все одно! Ти мені винна двадцятку!

– Вухам не вірю! – вигукнула ошелешена Яна, коли вони повернулися до кімнати. – Вони на нас закладалися!

– Виявляється, ми для них не стали таємницею, – з усмішкою вимовив Андрій.

Дзвінок що пролунав слідом, змусив Яну натиснути кнопку прийому:

– Мамо! З Новим роком! Ні, я не зустрічала його з Віталіком. Я його взагалі покинула! Так! У мене цієї ночі з’явився інший чоловік. Так, Андрій. А звідки ти знаєш про Андрія? А-а-а… Знали…

Після розмови з мамою дівчина в запалі обурилася:

– Ти уявляєш! Мої також все про нас знали! Чекали, коли для нас настане «слушний час».

Андрій розсміявся і обійняв Яну, притискаючи її до себе міцніше.

– Це ми з тобою від себе й один від одного ховали почуття. – мовив. – І навіть не здогадувалися, що для наших близьких вони є такими очевидними.

І він знов накрив губи коханої п’янкою ніжністю, що розпочалася з першого найчистішого снігу.