4. Прогулянка вздовж трамвайних рейок.

****

– Тебе підкинути? – спитав Андрій, поклавши на заднє сидіння пакети з подарунками.

Він не хотів, щоб вона йшла, прагнув залишити її поряд якнайдовше. Лише сьогодні він зрозумів, як сильно не вистачало йому того тепла, яке зароджує всередині її присутність. І не бажав цього відчуття втрачати.

– Дякую, я на маршрутці! – Яна смикала мотузки на пакунках і не вірила,  що вимовила це.

Вона чекала, що Андрій запропонує її підвезти.

Всім серцем хотіла бути разом з ним. Вже давно. Ще з того моменту, як зазирнула в його до країв заповнені тугою очі. Сподівалася. Та душила в корені такі недоречні в той момент мрії та надії.

А зараз відмовилася… Напевно просто звикла відмовлятися від нього.

– Яно, невже ти хочеш зустріти Новий рік на зупинці? – Андрій здивувався упертості дівчини. – Поглянь-но на годинник: вже десята.

– Та я жартую! – нервово всміхнулася. – Зараз викличу таксі…

– Яно!!! – суворий тон та важкий погляд Андрія змусили посмішку сповзти, а саму дівчину зіщулитися.

– Гаразд, я згодна, – поміркувавши, відповіла білявка. – Але не додому.

– Тебе відвезти до батьків? – поцікавився чоловік.

– До батьків також не треба, – заперечила Яна. – Я хотіла б трохи прогулятися містом. Пішки. Якщо ти не проти. Це ж так чарівно! Ще й у святкову ніч!

«Ще й з чоловіком, кохати якого собі завжди забороняла!» – додала подумки.

Андрій зрозумів, що готовий на будь-яку пригоду чи авантюру, аби тільки не відпускати її від себе.

****

Шляхи Андрія та Яни перетнулися в найболісніший для кожного час: момент втрати. Сестра Яни та наречена Андрія стали жертвами серійного убивці. Спільне горе їх об’єднало: вони підтримали одне одного, не дали з’їхати з глузду чи впасти в депресію, ще й скооперувались, допомагаючи слідству у розкритті цього злочину.

Вони одразу відчули взаємне тяжіння. Та практична Яна вважала його невчасним та недоречним, тому почуття, що зароджувалося, маскувала підтримкою, турботою та щирою дружбою.

Андрій же навіть не уявляв про потяг до іншої жінки, крім коханої Анжели, доки не відчув того тепла, що розливалося тілом від кожного невинного доторку Яни, яке зігрівало його зсередини, відроджувало зболене серце. Це було приємно. Але… неправильно.

Він волів би, щоб серце й надалі розривалося від скорботи, бо єдина жінка, яку він безтямно кохав стала маревом, біллю, стражданням, з якими йому тепер судилося жити.

По завершенню слідства Андрій віддалився від Яни. Вона все зрозуміла правильно, тому просто зникла з його життя, а душу зачинила на замок на довгих півтора роки.

А сьогодні вона навіть не зрозуміла, чи то впевнений голос, чи пронизливий погляд стали тим самим ключем, що без жодного скрипу відкрив душу та впустив кохання у сполохане серце.

****

Погода була зовсім не новорічною, та навіть не зимовою: ранковий туман опівдні перетворився на нав’язливу мжичку. А зараз вогкість у повітрі й сльота на дорогах зовсім не навіювали святкового настрою.

Яні ж було байдуже на погоду. Для прогулянки вона витягла з сумки білу в’язану шапку з помпоном і натягла її аж на вуха. У довгій теплій куртці молочного кольору, яка геть не приховувала стрункості дівчини, та у світлих чобітках з хутряним оздобленням на невисоких підборах, вона виглядала жіночною і зовсім юною.

Яна не забажала йти широким проспектом, тому Андрій обрав інший шлях: за торговельним центром звернув на вуличку з трамвайними коліями.

Вони йшли вздовж рейок, не зустрівши на шляху жодного транспорту: ані трамвая, ані машини. Їх не лякала темна вулиця, маленькі приватні будиночки з низькими вікнами та поодинокі ліхтарі, що підсліпувато блимали жовтими очицями.

Невимушена розмова, веселі жарти, дзвінкий дівочий сміх, що луною розливався безлюдною вулицею, ще й передчуття новорічного дива, що струменіло в сяйві зірок, поволі стирали ніяковість між ними, руйнували невидимі бар’єри, пробуджувало в душах справжню весну.