3. Знайомі незнайомці та подарунки для рідних.

****

Андрій залишив покупки у машині та вже збирався сідати за кермо, аж тут йому сяйнула думка, що не завадило б придбати Анжелиним батькам більш суттєві подарунки, ніж коробка цукерок.

Він одразу рушив до сувенірної крамнички. Для Володимира Антоновича одразу вирішив обрати дерев’яні шахи ручної роботи, бо той жалівся, що його від віку та частого використання скоро розсиплються на порох.

З подарунком для Ганни Микитівни визначився не одразу. Не знав, що краще, чи ювелірну прикрасу, чи теплу шаль, чи шкіряний гаманець, чи може якусь подарункову книгу.

Стоячи біля ескалатора на другому поверсі, Андрій роздумував, в якому напрямку розпочати пошуки, щоб не згаяти забагато часу. Та напрямок визначився сам, коли за столиком кав’ярні, що розташувалася неподалік, він помітив привабливу білявку, яка, заплющивши очі, щасливо всміхалася якимсь приємним мріям чи бажанням.

Смачна вітрина знов нагадала про голодний день і про те, що чекати святковий стіл ще досить довго, тому він не вагаючись замовив собі паніні та два американо.

– Чи можу я пригостити вас кавою, прекрасна незнайомко? – спитав, сідаючи за столик без запрошення.

Блондинка навпроти сіпнулась, розплющивши великі графітові очі, в яких відбилося здивування. Та за мить там затанцювали веселі жаринки, коли дівчина впізнала свого візаві, тоді на його вітання-підкат вона щиро розсміялася.

– Я теж рада тебе бачити, Андрію! – зі сміхом сказала.

Чоловік не сумнівався, що вона рада. Про це говорив рум’янець на її щоках, про це твердив вогонь, що нестримно палав вглибині сірих очей, про це відверто промовляли вмить пересохлі губи, по яких вона несвідомо провела язиком перш, ніж пригубити каву.

Під пильним Андрієвим поглядом дівчина знітилася, повернулася до ялинки та зробила вигляд, що уважно її роздивляється. Від цього руху світле волосся м’якими хвилями розсипалося по плечах. Андрій замилувався: вона анітрохи не змінилася, лише відростила волосся, та від того розквітла ще яскравіше.

– Ми так довго не бачилися, Яно, що я вже й забувся, яка ти красуня! – змовницьки промовив, від чого дівчина знов розсміялася, але вже від задоволення компліментом.

– А ти зовсім не змінився! – Яна усміхнулася.

Вона намагалася знайти відмінності між чоловіком перед нею і образом, що намертво закарбувався в пам’яті більше року тому. Андрій змарнів, печатка горя темними колами лягла під його очима, стиснула вуста, розчавлюючи усміх, та розлилася осінньою тугою в сірих задумливих очах, відтіняючись темним, як ніч волоссям. Та все ж він залишився дивовижно гарним. І таким самим глибоко нещасним.

****

– Ти купуєш подарунки? – спитав Андрій.

Яна хотіла заперечити, але відповідь вирвалася сама:

– Так! – і після короткої паузи додала: – Для себе!

Вона ледь стримала себе, щоб не похвалитися перед чоловіком новенькою білизною.

– Хотіла для хлопця, – вона трохи не ляснула себе по губах, та язик вже було не втримати і він щиросердо розкривав усі наболілі таємниці особистого життя. – Та він, паскудник, виявився одруженим, ще й з двома діточками, тому я вирішила з ним порвати. А подарунок обрати для себе.

– Це добре. Тож Новий рік зустрічатимеш з батьками?

– Напевно, – Яна виглядала спантеличено. – Вони мене чекають. Але мені не надто хочеться, щоб мама сьогодні дізналася, якою вона була правою щодо «цього слизького Віталіка». Вони ж думають, що я з ним. Ні, я краще додому, пригрівати самоту, як каже мама. У мене є пляшка Піно гріджо та мідії. Не пропаду!

– Справжній банкет! – погодився чоловік.

– А ти сам чого досі не вдома біля ялинки? – дівчина задала зустрічне питання.

– А в моєму домі немає ялинки, – Андрій мовив із сумною усмішкою. – Там лише пустка, самотність та безнадія. – і вже веселіше додав: – А от у Анжелиних батьків вона є! І вони запросили мене розділити з ними свято. Тепер я тут у пошуках подарунків.

– Це ж здорово! – щиро зраділа Яна. – Може потрібна допомога?

– Я не знав, як тебе попросити про це, – ніяково вимовив Андрій. – Мені дійсно не завадила б допомога. Я не знаю, що обрати для Ганни Микитівни.

– А які варіанти?

Яна категорично відкинула всі запропоновані Андрієм пропозиції. Щось не відповідає віку, щось не підходить до свята, а щось виглядатиме вульгарним.

– Ти розумієш, – дівчина перейшла на діловий тон. – Новий рік – свято родинне, і від подарунка має віяти теплом та затишком. От що ти підготував батькові Анжели?

 – Шахи, – відповів Андрій. – Сувенірний набір. Ми з ним граємо час від часу. Тож я знаю, що він про такі мріє.

– Ось про це я і кажу! – Яна завзято та з повною серйозністю взялася за справу з вибору подарунка. – Шахи і до цього вас зближували, а подарований набір стане кроком до справжнього родинного єднання! Вони ж для батька стануть частиною тебе.

Андрій навіть собі ніколи б не зізнався, що ці слова стали для нього живучим бальзамом, адже ближчих людей, ніж подружжя Юрасів, він не мав. І він від щирого серця хотів зробити такі подарунки, від яких вони стануть щасливішими.

– Ганна Микитівна називає мене сином… – несподівано вирвалося у нього.

Яна здивовано підняла брови, а її губи застигли в німому вигуку.

– Я знаю! – якась шалена ідея заволоділа дівчиною. – У тебе є їхні фотки? Разом. А краще разом з тобою!

– Я… я навіть не знаю… – Андрій трохи розгубився, проте телефон дістав.

Він гортав фотографії, не сподіваючись на успіх, та все ж знайшов кілька світлин Юрасів, які сам нишком зняв, захопившись тим затишком, що панував у їхній оселі, та злагодою і ніжністю між подружжям, шлюб яких тривав вже близько тридцяти років.

Він вже не мріяв знайти щось краще, коли натрапив на єдину фотку з дачі, зроблену цього літа, коли приїздив допомагати Анжелиним батькам поратися на городі. Їхній сусід зрадів, побачивши старих у доброму гуморі, оголосив той день знаменним  і відобразив усміхнені обличчя всіх трьох на світлині, яку одразу надіслав Андрієві.