З першого снігу

1. Який же Новий рік без мандаринів?

– Синку, якщо ти ще не знайшов того, з ким зустрічатимеш Новий рік, може прийдеш до нас? – жіночій голос, сповнений надії лунав зі слухавки. – Батько спеціально до свят підготував фірмову імбирну настоянку (після неї ніякий «ковід» не страшний), а я холодець зробила, як ти любиш, ще й «Наполеон» спекла.

Андрій відчув привабливість цієї пропозиції, коли несподівано порожній шлунок видав голосний звук. Він глянув на годинник: майже четверта. От трясця! Він снідав ще о сьомій ранку, на обід не мав часу, лише кави випив годину тому. Отже не дивно було, що так зголоднів.

– Ганно Микитівно, ви вмієте спокушати! – мовив чоловік. – Справді, чого мені сидіти на самоті вдома, коли у вас все так смачно! Я незабаром закінчу з роботою, заскочу в торговельний центр за мандаринами, який же Новий рік без них, а потім вже до вас.

– Добре, Андрійку! – по голосу чути було, що жінка на тому кінці дроту задоволено всміхається. – Ми чекатимемо!

Андрій відсунув в бік теки з готовими звітами та притулив прохолодні долоні до обличчя, затуляючи від світла втомлені очі. Сьогодні він зробив працівникам скорочений день і вже по полудні всі розійшлися по домівках, готуватися до святкування Нового року. Тепер залишився сам на сам з гіркою самотністю та невщухаючим болем втрати, змушуючи себе без потреби по третьому кругу перевіряти звіти бухгалтерії та логістики.

Він врешті решт потрусив головою, відганяючи з неї негативні думки, вимкнув комп’ютер, зібрався та нарешті покинув кабінет.

****

Ганна Микитівна та Володимир Антонович Юрасі були батьками Анжели, його колишньої нареченої, яка більше року тому стала жертвою серійного убивці. За цей час ці люди стали Андрієві ріднішими за власних батьків, яких він ніколи не знав, адже виріс у дитячому будинку. Та і він став для них міцною опорою, ниточкою, що єднає з бажанням жити, та яку вони втратили зі смертю єдиної доньки.

Андрій допомагав батькам Анжели в усьому: лагодив крани, вішав гардини, купував продукти, возив у лікарню, вигулював собаку, грав з Володимиром Антоновичем у шахи, чистив картоплю на пиріжки. А вони в свою чергу відповідали щирою приязню та батьківською турботою. Ганна Микитівна якось непомітно для себе почала називати Андрія сином та й у батька час від часу виривалося це слово при звертанні, проте чоловік вперто називав  цих найрідніших людей лише на ім’я та по батькові, хоч і линув до них необ’ємною синівською любов’ю.

Юрасям дуже боліло серце за померлою донькою, але дивитися на страждання Андрія було нестерпно. Він часто завалював себе роботою зрання до пізньої ночі, щоб позбавити себе гіркої туги, що розривала душу зсередини. Він втратив апетит, схуднув, змарнів, перетворився на якесь химерне віддзеркалення себе колишнього.

Ганну Микитівну гріло знання того, що Андрійко і досі береже кохання до Анжели і не бажає зрадити її пам'ять. Та все ж материнське серце розуміло, як згубно те все діє на хлопця. І єдине, що зможе витягти його з того похмурого провалля, в яке Андрій себе загнав, то нове почуття. І це наразі єдине, що в змозі вгамувати його душевний біль. Тому жінка обережно почала натякати, що йому, молодому й привабливому чоловікові, не варто ховати себе в жалобі назавжди, і вони з батьком були б щасливі, коли б в його житті знову з’явилася жінка.

****

На парковці «Сіті-центру» вільних місць було вкрай мало. Здавалося, що все місто не встигло зробити покупки до Нового року завчасно і в останню хвилину вирішили заїхати в торговельний центр, щоб купити подарунок, пляшку шампанського чи банку горошку.

Андрій і сам проштовхувався у «Сільпо» крізь натовп у масках лише для того, щоб взяти кіло мандаринів та коробку улюблених цукерок Ганни Микитівни.

Поки покупці у проходах зіштовхувалися переповненими візками, крім запланованих Андрієм покупок, до кошика полетіла банка маслин, солена сьомга, сир дорблю та упаковка чіпсів з грибами, якими чоловік думав посмакувати дорогою.

Коли він підійшов до черги в касу і став швидко викладати товари на стрічку, напружений мозок підказав, що перед очима щойно промайнуло знайоме обличчя. Поки подумки намагався ідентифікувати цю особу, минуло ще кілька довгих миттєвостей. Нарешті він обернувся і оглянув натовп.

Люди проходили повз, вставали за ним у чергу, метушилися, наче мурахи, але того обличчя, що виринуло з пам’яті вже не було в полі зору.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше