28 Розділ

Сніжинки кружляли в чарівному вальсі, немов маленькі балерини, що танцюють під музику зими. Мороз щипав за щоки й ніс, але їм було байдуже — вони сміялися, дуріли, з радістю ковзали по льоду, мов діти. Вони навіть не помітили, як почало сутеніти, як у місті засвітилися ліхтарі та замерехтіли новорічні вогники. Острів Кохання заграв різнокольоровими вогнями, і звідти долинала ніжна, святкова музика.

— Усе, я більше не можу… — простогнала Віка, важко зітхаючи.

— І я… — втомлено підхопила Таня, вмощуючи руки на плечі брата.

— А ти, Міє, ще маєш сили? — турботливо запитав Ярослав, нахиляючись до неї.

— Уже теж трохи втомилася… — усміхнулася вона, обережно розтираючи замерзлі пальці. — Може, кави вип’ємо?

— Класна ідея! — вигукнув Ярослав і радісно плеснув у долоні. — Ходімо до прокату, перевзуваємось.

Адам і Давид були найшвидшими — вони вже встигли зняти ковзани.

— Ви перевзувайтесь, а ми тим часом сходимо по каву, — сказав Адам, показуючи на чергу біля кав’ярні.

Він із Давидом рушили в її бік. Решта компанії перевзулася та розмістилася на лавці. Роман з Оксаною вже кілька годин, як залишили їх — пішли гуляти удвох.

— Хто йде зі мною на острів?! — несподівано вигукнув Ярослав, схоплюючись з місця.

— Я пас, — пробурмотіла Віка, втомлено махнувши руками.

— І на мене не розраховуй, — додала Таня, потягуючись. — У мене ноги вже не мої.

— Міє, може, хоч ти підеш зі мною? — Ярослав глянув на неї з таким щенячим поглядом, що важко було відмовити.

— Почекаємо хлопців із кавою — і тоді підемо, — дипломатично відповіла вона.

— Та ти подивись, яка там черга, — не здавався Ярослав, кивнувши в бік кав’ярні. — Ми повернемось швидше, ніж вони дійдуть до прилавка.

Мія кинула погляд туди — дійсно, черга була довжелезна.

— Гаразд, ходімо, — погодилася вона.

Вони перетнули ковзанку, прямувавши в бік острова. Ярослав щось невпинно базікав — жартував, коментував, розповідав якусь історію, але Мія його майже не чула. Її думки були зовсім в іншому місці. Вона думала про Адама.

Він чомусь здався їй сьогодні далеким. Вона була впевнена, що він буде знову дражнити її, змушувати ніяковіти своїми колючими жартами — як завжди. Та цього разу... він просто мовчав. Був поруч — але мовчазний, спокійний, незворушний. І це зводило її з розуму. Їй так хотілося, щоб він зробив щось — щось, що змусило б її здатися, відкинути обережність, довіритись. Але, видається, йому справді байдуже...

А тим часом Адам і Давид уже поверталися з кавою.

— А де Ярик із Мією? — запитав Адам, оглядаючись.

— Пішли на острів, — відповіла Віка, уважно вивчаючи його обличчя в пошуках бодай натяку на емоцію.

— І навіщо вони туди поплентались? — скривився Давид. — Кава ж охолоне.

— Я віднесу їм, — тихо, але впевнено сказав Адам, беручи два стаканчики й рушаючи у бік острова.

Музика на острові звучала по-новорічному романтично. Мія роздивлялася святкові декорації, сміялася з кумедних сніговиків, милувалася крижаними скульптурами у формі закоханих персонажів із відомих казок. Посеред острова височіло велетенське, старе дерево, прикрашене ліхтариками у формі сердець.

Мія неквапом рушила до нього. Ярослав не зводив із неї очей, мов зачарований, та вона здавалася байдужою — для неї його присутність звучала як білий шум. Вона розглядала дерево й подумки поверталася до свого улюбленого вірша — «Конвалія».

> Я хочу бути, як та конвалія, схована за великим міцним дубом…
І щоб цим дубом був Адам.

— Міє, — раптом озвався Ярослав. — Я хотів тобі сказати… Ти мені подобаєшся, — випалив він, затинаючись.

Але вона не відповіла. Її думки досі літали десь у вірші. У мріях.

— Мія? — повторив Ярослав, трохи розгублено.

— Що? — вона здригнулася і повернулася до нього.

— Я кажу... — він замовк, помітивши вбивчий погляд Адама, що з’явився позаду.

— Що саме? — перепитала Мія, трохи здивовано.

— Ваша кава, — голосно промовив Адам, не відводячи холодного погляду від Ярослава.

Мія озирнулася — і її обличчя розцвіло усмішкою. Хвиля радості накрила її, коли вона побачила Адама.

— Адаме... Як ти тут опинився? — запитала щиро.

— Не хотів, щоб ти пила холодну каву, — він простягнув їй стаканчик із теплою усмішкою. Потім передав другий стакан Ярославу — й очима чітко дав зрозуміти: ти тут зайвий.

— Ну… я, мабуть, піду, — ніяково пробурмотів Ярослав. — Прогуляюся далі.

Мія була йому вдячна за тактовність.

Вона знову підняла голову, дивлячись на вогники на дереві. Адам дивився на неї.

> Чому він мовчить?.. Я ж не прошу казати, що любитиме мене вічно. Мені не потрібні гарні слова. Просто… не мовчи. Дай мені причину довіряти тобі…

Адам мовчки спостерігав, як вона милується ліхтариками. І раптом його наче осяяло.

> Ось що мене так приваблює в ній... Те, як вона дивиться на світ. Вона бачить більше, ніж інші. Вона вміє помічати красу у дрібницях. А я — бачу цю красу в її очах. Ось чому я закохався в неї з першого погляду...

— Пам’ятаєш, ти обіцяла подарунок? — озвався він, тихо, майже шепочучи.

— Так, — усміхнулася Мія. — Ти вже знаєш, чого хочеш?

— Мгг, — кивнув Адам із м’якою посмішкою.

— І?.. — зацікавлено поглянула на нього.

— Я хочу поцілунок. Просто зараз.

Він вимовив це майже спокійно, але всередині все пульсувало — тривога й ейфорія переплелися.

Мію накрила хвиля здивування, а тоді — тепла. Воно розливалося тілом, як гарячий шоколад у морозну ніч.

Вона зробила кілька кроків — і зупинилася зовсім близько. Потягнулася до його губ. Він обійняв її за талію, притягнув до себе — і поцілував. Чуттєво. Пристрасно. Наполегливо.

Від усього світу залишилося тільки це — його дотик, його губи, цей поцілунок. Вона забула про страх, про сором, про людей навколо, навіть про потребу дихати.