27 Розділ

Роман зійшов на зупинці біля «Оазису». Перейшов дорогу, застебнув блискавку на куртці й, засунувши руки до кишень, повільно попрямував набережною в бік парку.
Сьогодні він знову побачить її.
Скоріш за все, вона знову уникатиме його погляду, мовчатиме або удаватиме, що зайнята.
Дарма він зізнався. Поспішив.
Треба було зачекати. Дати їй більше часу, щоб пізнати його краще.
Та сказаного не повернути.
Він сам зруйнував шанс, якого, можливо, більше не буде.

— БУ!!! — несподівано пролунало у нього над вухом.

Роман здригнувся, відірвався від думок і озирнувся. Поряд ішов Ярослав із двома стаканчиками гарячої кави й з самовдоволеною усмішкою.

— Це мені? — запитав Роман, потягнувшись до одного зі стаканчиків.

— Ага, звісно! — скривився Ярослав і різко відсмикнув руку. — Це для Тані. А ти, друже, собі сам купуй.

Роман зітхнув і сховав руки назад до кишень.

— Скупердяй ти, Ярославе. Ску-пе-р-дяй, — із серйозним виглядом мовив він, піднявши брови й підтиснувши губи, як актор на сцені. Та обидва одразу засміялися — було видно, що це дружній жарт.

На майданчику біля набережної вже зібралися Таня, Саша і Ліза. Вони обговорювали прокат ковзанів.

Зима видалася справді морозною, і Південний Буг скувала крига. На річці обладнали імпровізований каток, який вів просто до острова Кохання — чарівного місця, де вечорами запалювалися ліхтарики й тихо звучала музика.

— Привіт! — радісно помахала рукою Ліза, побачивши хлопців.

— Усім привіт! — посміхнувся Роман, підійшовши. — А де решта?

— Дзвонив Давид — вони вже під’їжджають, — відповіла Таня.

— А он і вони, — кивнув Саша кудись за спину.

Роман озирнувся. До компанії наближалися Давид і Віка — вони йшли, тримаючись за руки. Позаду них неквапом ішли Мія з Оксаною, а Адам плентався десь в кінці, ніби слідкував, щоб ніхто не загубився.
Дівчата виглядали трохи змученими або просто сонними.

— Та ви тільки гляньте, хто це тут у нас! Мія, це ти? — вигукнув Ярослав і театрально сплеснув у долоні.

— Привіт, — з легкою, трохи винною усмішкою, махнула рукою Мія.

— А чого ти як сонна муха? — засміявся Ярослав, підморгуючи.

— Це вони вчора святкували, — втрутився Давид з єхидною усмішкою.

— О, та це видно! — підхопив Саша, посміхаючись.

— То що, катаємося? — нетерпляче озвалася Ліза, вже поглядом обираючи ковзани.

Таня підбігла до Ярослава, взяла стаканчик з кавою й усміхнулася:

— Дякую, бро!

— Будеш винна! — засміявся він, весело ткнувши її плечем.

Таня ковтнула кави, й погляд її зупинився на Оксані та Романові.

— А що це наші енерджайзери сьогодні якісь не у своїй тарілці? — нахилилася ближче й звела брови. — У вас усе добре? Ви ж не посварилися?

— Усе нормально, — кинув Роман, стискуючи плечі. — Просто холодно.
Він одразу зобразив, ніби кутається в куртку ще сильніше.

Оксана мовчки хитнула головою — ніби підтримуючи його слова.

— Ну-ну, дивіться в мене! — жартівливо пригрозила Таня, тицьнувши в них пальцем, але з усмішкою.

Роман намагався не дивитися на Оксану.
Йому не хотілося, щоб його погляд завдавав їй дискомфорту. Він не хотів бути тим, хто змушує її ніяковіти.

Усі вже роз’їхалися по катку — хтось кружляв парами, хтось сміявся, падав і піднімався. А Роман, навпаки, вирішив триматися осторонь. Якщо бути якомога далі, може, ніхто й не помітить, що на душі у нього сьогодні не зима, а справжня завірюха.

Він повільно ковзав по льоду, не поспішаючи, милуючись, як навколо сміються люди, і як пари тягнуться ближче до острова Кохання. Вітряно, але красиво — сонце пробивалося крізь хмари, сніг іскрився, мов мікроскопічні зірки.

Раптом позаду почулося знайоме шурхотіння ковзанів по льоду. Іще — важке, уривчасте дихання.
Роман озирнувся — і завмер.
Оксана.
Вона мчала просто в його бік. Але він не був певен: вона справді їде до нього… чи просто не бачить його?

Раптом вона широко посміхнулася, її щоки горіли від холоду, очі блищали.

— Лови мене! Я не можу зупинитися! — вигукнула вона, регочучи.

Роман миттєво кинувся їй назустріч і з легкістю піймав — ніби вона була пір'їнкою.
Оксана зупинилася в його обіймах, захекана, з червоним носом, очі блищали — одна сльоза скотилася по щоці від вітру й швидкості.

— Ти в порядку? — запитав Роман, дивлячись на неї з легкою тривогою.

— Так… — усміхнулася вона, не відводячи від нього погляду.
Її очі були такими глибокими й теплими, що Роман раптом відчув — не хоче відпускати її з обіймів. Ще ні, зараз. Ще хоч трохи.

— Рома, я хотіла сказати…

— Будь ласка, тільки не кажи «залишімось друзями», — перебив він, з легким болем в голосі. — Не змушуй мене почуватися нікчемним, добре?

Він уже відпускав її, хотів відійти, втекти від слів, які могли знову розбити його всередині.
Та в цей момент Оксана обережно торкнулася його щоки. Її долоні були теплими навіть крізь рукавички. Вона встала навшпиньки й тихо, без жодного слова, потягнулася до нього.

Серце Романа загупало гучніше. Він, мов у сні, нахилився назустріч — і їхні губи зустрілися.

Світ зник. Каток, друзі, крики, сміх — усе розчинилося.
Залишились лише двоє — він і вона.
Поцілунок був м’який, трохи незграбний, але щирий і теплий. У ньому було все: вибачення, надія, страх і — почуття.

Оксана першою відсторонилася, подивилася йому в очі, трохи винувато усміхнулася й пригорнулася до його грудей.
Роман  міцно обійняв її — так, ніби боявся, що вона зникне, якщо відпустить хоч на мить.

— І що це означає? — прошепотів він, усміхаючись, торкнувшись її волосся.

— Це означає «так». — Оксана посміхнулася сором’язливо, але її очі світилися — чисто й по-справжньому