26 Розділ

День у дівчат почався з класичного «голова-барабан». Похмілля било в скроні, мов маленький рок-концерт. Прокинулися вони аж близько дванадцятої — і не самі, а від настирливого дзвінка у двері.

— Ммм… Хто там? — простогнала Віка, не відкриваючи очей і намагаючись втекти під ковдру від реальності.

— Чого так голосно? — скривилася Оксана, накриваючи голову подушкою, наче це могло зупинити весь цей зовнішній світ.

Мія лише розплющила очі, але яскраве сонце вдарило просто в обличчя, немов вирішило: «Страждай!» Вона миттєво їх знову заплющила, відвернувшись до стіни.

Дзвінок продовжував катувати їхню нервову систему.

— Може, це твої приїхали? — пробуркотіла Мія, не підводячись.

— Та ні, мої аж через кілька днів… — Віка зітхнула, важко піднялася з дивана й попленталась до дверей, як жертва ранкової драми.

Вона відчинила двері — і перед Давидом та Адамом з'явилася Віка у всій красі після перепою: потекла туш, розтріпане волосся, обличчя з виразом «я вчора жила, сьогодні — виживаю».

Давид одразу вибухнув сміхом. Адам спершу намагався триматися, але вже за мить хрипів від стриманого реготу.

— Не дивіться на мене! — крикнула Віка й драматично зникла за дверима кімнати, ніби це була сцена в театрі.

Хлопці, заливаючись сміхом, рушили на кухню. Там на них чекали сліди вчорашньої «великої битви»: порожня пляшка під столом, залишки їжі на тарілках, що вже й не пахли, а дихали… важко. Посуд із виразом глибокого розчарування мовчки чекав милосердя.

— Ну що, капіталізм закінчився — починається ручна праця, — пожартував Давид, закочуючи рукави.

— Давай хоч каву зваримо, бо з такими обставинами дівчата можуть нас і прибити, — кинув Адам, починаючи мити тарілки.

За пів години на кухні з'явилася Віка — вже в образі: з макіяжем, укладкою і натренованою посмішкою, яка могла переконати будь-кого, що нічого дивного не сталося.

— О, ви прибрали? Дякую, — сказала з удаваною невинністю. — Ми вчора з дівчатами… ну, трішки посиділи.

— Та ми помітили, — засміявся Давид і простягнув їй горнятко кави. Потім нахилився й ніжно поцілував її в щоку. — А де решта зірок вчорашнього вечора? Нам же через годину треба бути в парку — наші вже там збираються.

— Збираються. Зараз вийдуть, — кивнула Віка, роблячи ковток.

Спочатку з’явилася Оксана — злегка пом'ята, але горда. За нею — Мія, ніяково переступаючи з ноги на ногу. Її очі відразу зустріли веселий погляд Адама. Він намагався не розсміятися, але губи вже розповзалися в широку посмішку. Щоб не видати себе, він зробив ковток кави.

Мія миттєво опустила погляд. З посмішкою яка промовляла. ОЙ все!

— Пригощайтеся, — сказав Давид, весело й без нотки сарказму, хоч очі світилися сміхом.

— Які у нас плани? — запитала Оксана, вдихаючи аромат кави з таким виразом, ніби в житті у неї лише одна справжня радість кавувати.

— Спочатку парк. Наші вже потроху з’їжджаються, — повідомив Давид. — Тому допивайте каву — і по конях! — додав з усмішкою.

Мія крадькома зиркала на Адама, прикидаючись байдужою. Але її щоки почали видавати рожевим те, що вона так старанно ховала.

Адам, вловивши це, мило посміхався.

Дорогою до парку в тролейбусі панувала напівсонна тиша.

Віка задрімала, притулившись до плеча Давида. Її волосся розсипалося по його куртці, а губи ледь помітно посміхалися, ніби снилось щось приємне. Давид тримав її обережно, з ніжністю, час від часу поглядаючи на неї з тією м’якою посмішкою, якою зазвичай усміхаються лише тим, кого справді люблять.

Оксана сиділа біля вікна. Її підборіддя лежало на долоні, а очі стежили за міськими краєвидами, що миготіли за склом: кущі, зупинки, люди з пакетами… Виглядала спокійно, навіть трохи замислено, але періодично піднімала брову, коли хтось надто голосно шморгав носом або підвищував голос.

Мія сиділа поруч і робила все можливе, аби не зустрітися поглядом з Адамом, який сидів просто навпроти. Вона нервово теребила блискавку на своїй сумці, зосереджено вивчаючи візерунок на підлозі, який точно не заслуговував на стільки уваги.

Адам, звісно ж, усе бачив. І, як на зло, саме його погляд вона весь час відчувала на собі. Він ледь усміхався — не глузливо, а швидше зацікавлено, мовчки вивчаючи її реакцію. І чим більше вона уникала його очей, тим більше в нього світлішало на обличчі.

Мія вдавала, що їй абсолютно все одно. Ну, майже. Добре, зовсім не все одно. Відчуття було таке, наче вона грає в гру: "як довго можу не дивитися на того, хто змушує серце пропускати удари".