25 розділ

— Зараз приїде Оксана, — промовила Віка, завершуючи телефонну розмову й зітхаючи.

— Гаразд… — задумливо відповіла Мія, не відводячи погляду від вікна.

— Сказала, що їде з алкоголем.

— Сподіваюся, в неї щось міцніше за шампанське, — буркнула Мія все тим самим тоном, втупившись в одну точку.

Віка лише хитро всміхнулась. Вона вирішила поки не заводити розмову, розговорити Мію буде простіше, коли та трохи розслабиться.

Хвилин за п’ятнадцять у двері подзвонили, і Віка, не поспішаючи, встала з дивана та пішла відчиняти.

— Ого! Нічого собі… Ти де дістала такий скарб? — вигук пролунав із коридору, змішаний зі щирим подивом.

— У дядька “позичила”, — засміялася Оксана, зухвало підморгнувши.

— А як помітить? Тобі ж дістанеться...

— Та ні, в нього того добра повно. Навряд чи взагалі згадає, що вона в нього була, — відмахнулась вона, ніби це було щось цілком буденне.

Оксана впевнено зайшла на кухню, а слідом за нею з’явилася Віка, тримаючи в руках пляшку елітного віскі, ніби це був справжній трофей.

— Тільки поглянь, що в нас тепер є! — в очах Віки з'явився вогник азарту.

— М ггг… — муркнула Мія з ледве помітною посмішкою, яка, втім, відразу змінила щось у її обличчі — лід почав танути.

Дівчата жваво, із легким захопленням, почали накривати стіл — усе, що знайшли в холодильнику, раптом здалося ідеальним. Атмосфера ставала дедалі теплішою.

Пляшка відкоркувалась із характерним "клац" — як початок нового етапу вечора. За першими ковтками — дівочий сміх і відчуття, ніби за межами цієї кухні світ трішки зупинився.

Пляшка вже була наполовину порожня, і Віка вирішила: пора відкривати старі рани. Вона помічала — сьогодні розбита не лише Мія, а й Оксана. Обидві мовчали, тримаючи в собі щось важке.

— Ну що, хто перша зізнається, у чому справа? — Вікин тон був далекий від дружнього. Більше схожий на голос суворої мами, яка ось-ось вичитає за якісь «косяки». — З якого це часу ви, замість поділитися зі мною, почали топити все в алкоголі? А?

Легка сп'янілість лише додавала її словам кумедної різкості.

Віка очікувала, що першою заговорить Оксана — це більше в її характері. Але, на подив, першою озвалася Мія.

— Я… боюся.

Ці слова вирвалися самі. Автоматично. Вона й сама не зрозуміла, що вже сказала це вголос.

— Кого? Адама? — Віка миттєво скипіла. — Він що, руки розпускав? Домагався тебе?

У її голові вже складався драматичний сюжет зі швидкістю блискавки. Очі спалахнули злістю. В уяві вона вже врізала Адаму так, що той співав би фальцетом.

— Ні… — Мія ледь чутно видихнула, майже зі сльозами.

— То ти боїшся, що він просто грається з тобою? — озвалася Оксана, дивлячись Мії просто в очі.

— М ггг… — Мія лише кивнула, крутячи в пальцях чарку, ніби вона могла дати їй відповідь.

Віка здивовано глянула на подругу:

— Ого! А як ти це зрозуміла?

— Та що тут розуміти? — зітхнула Оксана. — Після історії з її сестрою й так усе зрозуміло. Спрацьовує оте вічне «А що люди скажуть?». Та й Мія постійно тікає від стосунків, як від пожежі.

Мія лише мовчки кивала, стиснувши губи.

— Міє… а може, ризикнути? — лагідно промовила Оксана. — Пам’ятаєш, як він дивився на тебе в піцерії? Не з похіттю, а з ніжністю. Я тоді подумала — о, пішло-поїхало…

— І я ж про це! — підхопила Віка.

— Ви бачили його? — Мія скривилася. — За ним дівчата табунами бігають. А на мене подивіться…

На очах забриніли сльози, але не скотилися — зависли на межі.

— Та це все в тебе в голові, — заперечила Оксана. — Навіть якщо він і правда грається — візьми з цього все, що зможеш. Хто тебе засудить?

Її голос звучав, як бойова промова перед вирішальним боєм.

— Хто посміє?! Я їм як вріжу! — Віка вже махнула чаркою так, що дівчата розсміялися.

— А ти що, Оксано? — несподівано запитала Мія.

— Мені запропонували зустрічатися, — з якоюсь внутрішньою обережністю відповіла Оксана.

— І хтоооо? — Віка витягувала відповідь очима, як з кишені  куртки.

— Роман… — видихнула Оксана.

— Що?! — вигукнула Мія.

— Ага, — підтвердила Оксана, піднявши брови.

— І що ти йому?

— Відмовила.

— Що?! — Віка ще не встигла оговтатися від першого шоку, як її накрив другий.

— Він тобі не подобається?

— Подобається. Кумедний, з ним легко, і ми на одному ритмі живемо, — Оксана всміхнулася.

— То в чому тоді проблема? — вже спокійніше запитала Віка.

— З ним весело дружити, дуріти. А якщо нічого не вийде, і я втрачу його як друга?.. Не хочу псувати те, що є.

— Думаю, у тебе немає вибору, — тихо сказала Мія, знову стискаючи губи.

Оксана глянула на неї уважно, з питанням у погляді.

— Ви все одно вже не зможете дружити як раніше. Бо почнете уникати одне одного.

Вони ще довго сиділи, обмінюючись думками, болями, страхами.
Та чи змінить ця розмова їхні рішення? Навіть вони самі цього не знали.