24 Розділ

Адам так і не вийшов на кухню. Коли Давид зазирнув до кімнати, той лише перевернувся на бік і удав, що спить.
— Спить, — кинув Давид, повертаючись до кухні. — Класика. Він завжди вирубується, як переїсть.

Мія знала — він не спить. Вона це відчувала. Але була йому вдячна.
Їй не довелося більше ховати погляд.

На годиннику була шоста вечора, коли вона почала вмовляти Віку:
— Будь ласка, поїхали до тебе… Я не хочу залишатися.

— Міє, ну зачекай, ми можемо спати в різних кімнатах! Хлопці — в одній, ми з тобою — в іншій.
— Ні, Вік, серйозно. Просто... Просто поїхали, гаразд?

Віка насупилася.
— Що трапилося? Ви щось не поділили? Ти й Адам... Ну ви ж, ніби, фліртували, дивилися одне на одного, як у фільмі. А тепер ти вся така — “вези мене геть, Віко, я не витримаю ще п’яти хвилин”.

Мія лише зітхнула.
— Це не те, про що ти думаєш.
— Тобто між вами нічого нема?
— Ну…
— Міє, не обов’язково мені щось розповідати. Але хоча б собі не бреши.

Віка пішла до Давида в кімнату, щоб зібрати речі. А Мія, натягнувши пальто, стала біля дверей.

Нарешті вони вийшли. Давид, як джентльмен, допоміг Віці застібнути куртку, поправив їй каптур, і вони мило сміялися, щось шепочучи.

Уже стояли на сходовому майданчику, коли Мія раптом зірвалася:
— Телефон! Я забула телефон!

— Давиде, можеш винести? — запитала Мія.

— Та ні, — з усмішкою, обіймаючи Віку за талію. — Сама йди. Я тим часом тут її “охоронятиму”.

Мія зітхнула, зняла кросівки й забігла назад.

Телефон лежав просто на столі. Вона вже тягнулася до нього, коли зрозуміла — вона не сама.

Адам стояв біля мийки, ніби просто випадково. Але ні. Він чекав.

— О, привіт, — сказав він із тією самою усмішкою, яка вибивала з неї ґрунт з-під ніг.

Вона вже хотіла розвернутися й утекти назад, але він устиг схопити її за руку й притягнути ближче.
— Адам! Що ти робиш? Відпусти!

— Відпущу. Але в мене є... умови.

— Що ще за умови? — буркнула вона, намагаючись не дивитися йому в очі.

— Дві. Перша — пообіцяй, що завтра ми зустрінемося.

— Гаразд. Добре. — Вона зітхнула.

— Обіцяєш? — нахилився ближче.
— Обіцяю, — буркнула.
— Чудово. А друга…

— Ну?

— Поцілунок. — Він усміхнувся, ніби запропонував пограти в карти, а не перевернути її світ.

— Що?! — Мія широко розплющила очі. — Ти не серйозно.

— Дуже навіть серйозно. Один. Маленький. Поцілунок.

— Адам…

— Міє… — підморгнув.

І, не чекаючи дозволу, він м’яко нахилився й торкнувся її губ. Ледь-ледь. Коротко. Але в неї — наче всередині щось спалахнуло.

Її серце рвалося з грудей, ноги підкошувалися, а мозок кричав: “Це що було взагалі?!”

Коли він відступив, вона лиш застигла, намагаючись опанувати дихання.

— До завтра, Міє. — Його голос був м’який, оксамитовий. Як пісня, яку хочеться слухати знову.

Вона кліпнула.
— Тобі краще молитися, щоб я не повернулася тебе прибити!

І кинулася до дверей. Кросівок уперто не хотів надягатися, вона крутнулася, майже впала, знову сіла. Він спостерігав із кухні, усміхаючись, поклавши руки в кишені.

— Смієшся, так? Ще раз таке влаштуєш — і я… я… щось придумаю! — пробурмотіла вона, але в очах уже блищав сміх.

Нарешті взулася, схопила ручку дверей і вибігла.

— Погнали! — вигукнула Віці, тягнучи її за руку, як кульку на мотузці.

— Ти що, марафон бігла? — розгублено озирнулася Віка.
— Мовчи… просто мовчи… і йди…