23 Розділ

Вона вислизнула з його рук, мов міраж — теплий, реальний, і водночас недосяжний. Ніби щойно ще була поруч, дихала з ним в унісон, а тепер — лише порожнеча в долоні.

— Мені треба йти, — прошепотіла Мія, і її очі, блискучі, майже світлі в напівтемряві, не дозволяли йому дихати спокійно.

Адам все ще тримав її за руку — обережно, з тією тремтливою ніжністю, яку мають лише ті, хто вже втрачав. Його пальці стискали її не для сили, а щоб хоч ще мить відчувати тепло.

— Може, ще хоча б хвилинку? — лукаво, майже жартома прошепотів він, роблячи крок ближче. Його голос був тихий, оксамитовий, і в ньому ховалася беззахисна надія.

Мія поглянула на двері, ніби там хтось стояв. У її обличчі промайнула тінь тривоги.

— Ні. Вони щось запідозрять… — мовила вона стиха, і в цій фразі відчувався не страх перед викриттям, а скоріше — сором, що це взагалі можливо.

— Ну і що? — не здавався він. — Ми ж нічого не робимо. Нічого протизаконного.

Голос зірвався на шепіт. Його погляд — напружений, майже благальний — хапався за неї, як за останній шанс.
У цю мить він був не зухвалим залицяльником, не тим, хто знає, як зачарувати. Він був просто — закоханим.

— Я... — Мія опустила погляд, ніби ті слова важко було дістати з себе. — Я не хочу, щоб хтось знав.

Голос тремтів. Вона ледь чутно видихнула, мовби просила пробачення — і вислизнула з кімнати, так само легко й невловимо, як і з його рук.

Адам залишився на місці. Повітря здавалося густим, мов туман після дощу.
Його трепет — той внутрішній вогонь, що ще мить тому пульсував десь біля серця — зів’яв, розчавлений мов квітка під важким черевиком.
Він не міг зрозуміти, чому вона так пручається власним почуттям, але одне знав точно:
здаватися він не мав наміру.

Мія увійшла на кухню і мовчки сіла біля Віки. Тепле світло лампи ледь торкалося її обличчя, підкреслюючи втому в очах, яку вона намагалася приховати.

— Що там мама? — м’яко запитала подруга, перериваючи тишу.

— Усе гаразд. Передавала тобі привіт, — відповіла Мія з натягнутою посмішкою, яку Віка одразу прочитала як фальшиву, але нічого не сказала. Її подруга просто сіла ближче, удаючи, що зосереджена на телевізорі.

Та Мія не бачила екрана. Картинка змазувалась перед очима. В голові крутився зовсім інший фільм — приватний, заборонений.Її думки металися, мов рій бджіл — гучні, колючі, настирливі. Вона все ще відчувала на губах тепло його поцілунку. Той трепет… така ніжність, така розгубленість — і раптовий холодний страх, знайомий до болю.

Чорт забирай… чому він такий?
Чому дивиться на мене так, ніби бачить тільки мене? Ніби я — не просто хтось, а саме та, кого він шукав?

Але ж… я не перша. Я не можу бути першою. У нього це в погляді, в манері рухів — впевненість, що розвивається тільки з досвідом. Надто легкий дотик. Надто правильний. Так торкається той, хто вже не вперше грає в ці ігри.

А що, як він просто грається мною?
А я, дурепа, вже майже вірю. Його пальці — ніби вивчені ноти на клавішах. Голос — глибокий, тихий, з тінню справжності… Але ж вони всі так можуть. Ті, що вміють красиво брехати.

 А що, як я — чергова?
Одна з багатьох. Дівчина, яку він легко забуде вже завтра. Я дозволила собі відчути більше, ніж треба, і тепер стою на краю.

 І якщо всі дізнаються…
Один натяк — і мене вже перетворять на жарт. На чергову наївну дурепу, якій пощастило побути з Ним кілька днів, перш ніж він пішов далі.
"Він уже був із нею? Та вона ж зовсім безхарактерна" — я майже чую, як це шепочуть у спину.

Ні. Я не дам їм цього задоволення.
Але..

Коли він дивиться так…
Мені здається, я тону.
Мене затягує в нього — у ці мовчазні хвилини, у теплоту погляду, в кожну дрібницю, яку він каже — ніби не з чужими, а тільки зі мною.
І найстрашніше не те, що я йому вірю…

Мія заплющила очі. На мить хотіла зупинити час. Вона ненавиділа себе за ці страхи. За те, що не може просто відчути, просто довіритися.

Але вони — ці сумніви, ці внутрішні тріщини — були частиною неї.
Як шрами. Не боліли. Але лишались.
І саме вони не давали їй зробити крок уперед.