22 Розділ

— А ось і ми! Не завадили? — жартома вигукнув Давид, заходячи в кімнату з двома спортивними сумками в руках. Позаду, сміючись, ступила на поріг Віка.

— З Новим роком!!! — радісно прокричала вона й одразу кинулася обіймати Мію. Потім так само тепло обняла Адама. Зі щасливим виглядом схопила Мію за руку і потягнула на кухню.

— Ну що, сумував за мною? — піддражнюючи, запитав Давид, зухвало глянувши на брата.

— Приїхав би ти трохи пізніше — сумував би більше, — з сарказмом відрубав Адам, але в кутиках губ промайнула ледь помітна посмішка.

— Ми чомусь завадили? — з лукавою посмішкою й очевидною здогадкою Давид нахилився, щоб краще вдивитися в обличчя брата.

— Та нічого ви не завадили, годі вигадувати. Ми просто… тільки-но почали нормально спілкуватися, без всяких там… ну, ти зрозумів, — ніяково пробурмотів Адам, відводячи очі.

Вони пройшли на кухню, де Мія, мов справжня господиня, разом із Вікою накривала на стіл. Адам зупинився на порозі і якийсь час просто мовчки дивився на неї. Мія стояла у його великій футболці,  шортах, із неохайно заколотим волоссям і зовсім без макіяжу. Вона смішно морщила ніс, щойно відчула, що ось-ось пчихне. А потім закотила очі — мов намагалася стримати чхання — і це виглядало так кумедно, що він ледве стримав усмішку.Така домашня, така своя… На його кухні.

Щось тепле, майже нестерпно бентежно, стисло Адаму груди. Йому так хотілося підійти, взяти її обличчя в долоні й поцілувати — по-справжньому, довго, так, щоб вона навіть не подумала коли-небудь піти з цієї квартири. Його серце шалено забилося від одного цього уявлення.

— Ну, а Тані потім мама подзвонила, наробила ґвалту, от нам і довелося одразу їхати додому та відвезти її, — закінчила свій монолог Віка, розкладаючи тарілки. — А ще Роман цілу дорогу бурчав… Що з ним сталося — не знаю. От тому ми й приїхали сьогодні, а не завтра, як планували.

Мія лише кивала головою, вслухаючись у її слова, але в якийсь момент крадькома глянула на Адама. Їхні погляди зустрілися, і в цю секунду здавалося, що час сповільнився. Її очі ніяковіло опустилися, щоки порожевіли, але на вустах з’явилася тиха, трохи змовницька усмішка. І цього було достатньо, щоб Адам зрозумів: той поцілунок не був помилкою чи випадковістю. Її усмішка сказала йому значно більше, ніж будь-які слова.

Вони всі четверо сиділи на дивані, дивилися Полярний експрес. Віка з Давидом — у центрі, Мія поряд із Вікою, а Адам з іншого боку, поруч із Давидом. Але він майже не бачив екрана. Його погляд знову і знову ковзав до неї — до її профілю, до легкого руху губ, коли вона посміхалась, до тіні здивування, що часом пробігала по її обличчю. Йому подобалося ловити ці ледь помітні емоції. Здавалося, що світ зупинявся кожного разу, коли вона моргала, кожного разу, коли переводила подих.

Як же йому хотілося хоч на мить залишитися з нею наодинці. Просто... ще трохи.

У цю мить її телефон задзвонив, розрізаючи тишу кімнати.

— Мама дзвонить, я вийду, — кинула Мія і вийшла в коридор, тихо причинивши двері за собою.

Адам сидів ще хвилину, мовчки, відчуваючи, як всередині все стискається від бажання. Він уже не міг цього витримати.

— Я зараз повернуся, — кинув він стиха й підвівся.

У коридорі Мія говорила телефоном, стоячи біля вхідних дверей. Її голос звучав спокійно, але в її інтонації було щось зворушливо м’яке, щось, що його зводило з розуму.

Щоб не заважати, він зайшов у свою кімнату. Серце гупало, немов хотіло вирватися. Йому потрібно було вирішити — зараз або ніколи.

Коли її розмова стихла, він обережно відчинив двері. Мія вже прямувала на кухню, не підозрюючи нічого. І в ту мить він зробив крок уперед — рішучий, безстрашний.

Він м’яко, але впевнено схопив її за руку. Вона здригнулася й озирнулася, але він уже тягнув її за собою, зачиняючи за ними двері до своєї кімнати.

— Адам?.. — ледь встигла прошепотіти.

Але вона не встигла нічого зрозуміти. В одну мить вона опинилася затиснута між ним і дверима. Її спина торкалася холодного дерева, а його тіло — теплого, живого, що пульсує — було зовсім поруч.

Його запах запаморочив голову: щось свіже, чоловіче, близьке. Її серце калатало в грудях, мов скажене.

Його очі — глибокі, темні — вдивлялися в неї, шукаючи дозвіл, відповідь, знак. І вона дала його, не словами — диханням, поглядом, легким тремтінням губ.

Поцілунок був нестримний, пристрасний, але водночас такий ніжний, ніби він боявся її розбудити. Його руки торкались її обличчя, ніби воно було з порцеляни. Її пальці зімкнулись у кулаки, ніби душа надто поспішала вирватися з тіла — а вона ще не була готова.

Мія відчула, як усе навколо зникає: голоси, час, реальність. Була лише ця мить. І вона — поруч із ним. Та сама мить, про яку вона мріяла, яку уявляла ночами. Вона хотіла залишитись у ній назавжди. Забути про все, крім його подиху, крім того, як сильно б’ється його серце поруч із її власним.