20 Розділ

Ярик вийшов на вулицю — сонце сліпуче било по очах, відбиваючись у снігу тисячами дрібних дзеркалець. Він на мить заплющився, а тоді, примружившись, побачив Романа, який сидів на лавці перед будинком. Той ліниво затягнувся сигаретою й задумливо випустив у морозне повітря кільця диму, що швидко розчинялися.

— Бро, ти чого такий серйозний? Що, з ранку башка тріщить? Може, похмелитися? — зухвало всміхнувся Ярик.

— Не хочу, — відрізав Роман, навіть не глянувши на нього.

— О, а що з настроєм? Хто тебе встиг так довести?

— Слухай, тобі що, більше нема чим зайнятись зранку? Чого ти причепився?

— Все-все, зрозумів... Ти сьогодні не в дусі. — Ярик підняв руки в примирливому жесті й поспіхом пішов у дім.

— Хто знає, що з Романом? — пробурмотів він, заходячи в передпокій.

— Ти про що? — підняла очі від телефона Оксана.

— Та сидить на лавці, злий як чорт. Курить і мовчить.

— Не знаю... Піду спитаю. — Оксана вже потягнулася до куртки.

— Та не йди, ще накричить. Псуєш собі настрій.

— Хай тільки спробує! — брови в неї злетіли догори, на губах з’явилася вперта посмішка. Вона швидко накинула куртку, натягнула черевики й вийшла.

На вулиці мороз одразу вщипнув її за ніс, але вона лише глибше вдихнула крижане повітря й з посмішкою підійшла до Романа.

— Чого сумуєш на самоті? — тихо запитала вона, нахиливши голову й заглянувши йому в очі.

Роман спершу подивився на неї примружено, ніби вирішував, що сказати. Потім кутики його губ раптово піднялися в теплій усмішці.

— Тебе чекав.

— А Ярик казав, що ти злий як чорт. — Вона хихикнула й сіла поруч.

— То він собі щось накрутив. — Роман знизав плечима й легенько струсив попіл. — Тобі не холодно?

— Ні, навпаки, так кайфово, коли щипає щоки.

Він на мить замовк, вдивляючись кудись у засніжену дорогу, а тоді ніби зважився:

— А як ти дивишся на те, щоб махнути сьогодні в місто? Просто погуляти...

— Я за! — її очі одразу загорілися, і вона навіть трохи підстрибнула на місці. — Піду скажу дівчатам, хай збираються! — І, швидко підхопившись, зникла за дверима, залишивши по собі лише легкий аромат парфумів.

Роман здивовано моргнув, провів її поглядом, а тоді скривився, мимоволі торкнувшись губами цигарки й пробурмотів собі під ніс:

— Я мав на увазі... ми вдвох.

Він тяжко видихнув, спостерігаючи, як його подих розчиняється у холодному повітрі, й трохи знічено всміхнувся.

Він подав їй стаканчик із глінтвейном.

Оксана зробила ковток, заплющила очі й задоволено закотила їх.

— Ммм... кайф. Тут справді смачніше, ніж у нас. Дякую. Віддам тобі гроші пізніше.

— Та забудь, я пригощаю, — махнув рукою Роман, усміхнувшись.

— Вікуся, це просто кайф! Спробуй! — вигукнула вона й хутко побігла до подруги, простягнувши стаканчик перед собою, мов трофей.

Роман дивився їй услід з легкою, трохи розчуленою посмішкою. Йому подобалася її яскрава, жива вдача, дзвінкий голос і та шалена енергія, що ніби струмувала довкола неї.

— Ромо! — озвалась вона раптом тоненьким, майже дитячим голосом, коли повернулася. — Вони не хочуть кататися зі мною на «Клоуні». Покатайся зі мною, а? — вона примхливо надула губи й глянула на нього благаючими очима.

Роман засміявся, знизав плечима й подивився на неї так, ніби відмовити було просто неможливо.

— Добре. Ходімо, як тобі відмовити?

— Ура! — вигукнула вона й підстрибнула від радості, схопивши його за руку.

Після того як вони зійшли з атракціону, ще трохи захекані й зі щоками, розпаленими від вітру та сміху, вони підійшли до величезної ялинки.

Оксана заворожено дивилася на блискучі кулі та гірлянди, що м'яко переливалися різноколірними вогниками. Її очі світилися, немов у дитини, що вперше бачить диво.

Роман також перевів погляд на ялинку, але потім, нетипово серйозно для себе, заговорив:

— Як думаєш... яка б ти була, якби зустрічалася зі мною?

— Що? — вона розгублено кліпнула. — Не знаю... я навіть не думала про це, — тихо відповіла, втупившись у нього з подивом.

Він повернувся до неї, вдивився в її очі й особливо ніжно посміхнувся.

— А хочеш дізнатися?