19 Розділ

Мія прокинулася близько десятої, хоча й сном це назвати було важко. Увесь цей час вона лише кидалася з боку на бік, без кінця прокручуючи їхній учорашній діалог у голові. Його погляди, лукава посмішка, мить, коли він так міцно тримав її за талію… Від цього вона буквально сходила з розуму. Його губи були тоді так близько, що вона відчувала тепло його дихання, биття його серця. І все це розривало її зсередини солодкою тривогою.

Вона неквапом оглянула кімнату. На стінах висіли десятки медалей, дипломів, спортивних грамот, на поличках тіснилися кубки та статуетки з дзюдо. Мія з цікавістю підходила ближче: дитячі фото в рамках, де він ще зовсім малий, зі смішною зачіскою й серйозним виразом обличчя, викликали в неї теплу, трохи грайливу посмішку.

Погляд ковзнув до великого стелажа, на якому все було розкладено з дивовижною педантичністю. Зверху — класика пригод Жюля Верна: «П’ятнадцятирічний капітан», «Діти капітана Гранта», «Двадцять тисяч льє під водою» й ще цілий ряд томів, що пахли морськими подорожами та далекими країнами.

Нижче стояли книги Толкіна. Ціла колекція: «Сильмариліон», «Діти Гуріна», «Берен і Лутієн», «Падіння Гондоліну», «Гобіт», «Володар перснів». Мія витягнула «Падіння Гондоліну», обережно, ніби боячись зіпсувати щось важливе, й захоплено прошепотіла:

— Ого, в нього є ця книга? Клас...

Вона давно мріяла її прочитати, але знайти паперовий примірник виявилося справою не такою вже й легкою. Обережно поклала її на стіл, у надії, що Адам дозволить узяти почитати.

Мія повернулася до полиць і продовжила свою маленьку експедицію. Після Толкіна йшов Стівен Кінг — ціла армія темно-червоних і чорних корінців: «Сяйво», «Воно», «Протистояння», «Керрі». Всього вона нарахувала аж тридцять три книги Кінга.
— Ого... — тихо мовила вона, провівши пальцем по корінцях. — Непогана колекція...

Далі — строкатий мікс різних авторів і жанрів. Джейн Остін «Гордість і упередження», Артур Кларк «Місто і зірки», Ден Браун «Ангели й демони», ще десятки інших романів, від класики до наукової фантастики й трилерів.

Мія повільно вела поглядом по полицях, ніби намагаючись прочитати між рядків його особистості. Її серце пришвидшено билося від цього відкриття.
— Цікавий у нього смак... Він зовсім не такий, яким здавався при першій зустрічі, — ледь чутно сказала вона, відчуваючи, як усередині розцвітає тихий захват.

Вона стояла серед цієї кімнати, повної мовчазних свідків його життя, і їй здавалося, що потроху вона складає з пазлів його справжній портрет. Не того, хто впевнено фліртував учора, а глибшого, складнішого, значно цікавішого за поверхню. І від цього в ній прокидався ще більший інтерес — до нього, до його світу, до історій, які він поки тримав у собі.

Адам заварював свіжу каву в гейзерній кавоварці, і її неймовірний аромат рознісся по всій квартирі, проникаючи в усі дрібні шпаринки.
Тим часом Мія навшпиньках вислизнула зі своєї кімнати, ніби боялася порушити ранкову тишу. Вона крадькома зайшла на кухню й, зупинившись у дверному проході, спостерігала, як Адам зосереджено стежить за кавою.
Він озирнувся, помітив її й усміхнувся.

— Доброго ранку. Як тобі спалося на новому місці? — запитав він.

— Добре, спала як немовля, — збрехала Мія й опустила очі. — А ти як спав?

— Теж добре, — відповів Адам, але його усмішка була дещо натягнута. Видно, приховувати правду було їхньою спільною рисою.

— Я трохи оглянула твою кімнату... Ти не проти? — несміливо промовила вона.

— Ні, не проти, якщо ти не рилася  в шухляді з трусами, — хитро примружив очі Адам.

— Ні, звісно ж ні! — Мія почервоніла й замахала руками.

— От і добре. То що, знайшла щось цікаве? — запитав він із посмішкою.

— Чесно кажучи, так... — нерішуче вимовила Мія. — Ти міг би дати мені почитати «Падіння Ґондоліну»? — Вона удала що благає.

Адам простягнув їй чашку з кавою й вийшов із кухні. За хвилину повернувся, тримаючи книгу в руках.

— Тримай.

— Дякую! — Мія з захватом обійняла книгу. — Обіцяю повернути одразу, як прочитаю.

Адам нахилився до неї трохи ближче.

— Рахуй це подарунком на Новий рік. Можеш не повертати.

— Справді? — її очі спалахнули, наче вчорашні феєрверки. — Дякую! Але ж я тобі нічого не подарувала... Давай так: ти вибереш собі подарунок, а я обіцяю його тобі подарувати. Але тільки якщо він не буде надто дорогим, — останню фразу вона вимовила так мило, що Адам усміхнувся щиро й доброзичливо.

— Гаразд, я подумаю над цим, — відповів він і зробив ковток гарячої кави.

— Адаме, у тебе стільки нагород! Ти вже багато років займаєшся спортом? 

— З дев’яти років, — усміхнувся Адам, на мить поринувши в спогади. — Мене тоді батько віддав на дзюдо. Бо мене часто ображали. Я тоді слабенький був: худий, кучерявий... — він насмішкувато крутнув пальцем біля скроні, показуючи на свої кучері. — І всюди бігав із книжкою. Тож мене частенько лупцювали. До речі, найбільше — Роман.

— Роман? — здивовано перепитала Мія, скоса глянувши на нього.

— Ага. Від нього я найчастіше й отримував. Тому мій батько й вирішив: хай займаюся дзюдо — для самозахисту. І щоразу неділями читав мені нотації, мовляв, це тільки для захисту, не для того, щоб самому нападати. Для нього це було важливо, він дуже вірив у Бога... — сказав Адам уже з ніжним смутком в голосі.

— Тому у вас такі імена? — здогадалася Мія.

— Ага, — тепло посміхнувся Адам. Потім підморгнув: — До речі, ти вже знаєш про мене майже все. Навіть як пахне мій одяг. Може, тепер розкажеш більше про себе?  Так буде чесно.

— Що ти хочеш знати? — розгублено озирнулася вона.

— Усе. І бажано підряд, — хитро примружився він.

— Гаразд... — видихнула Мія. — Я народилася у маленькому селі. Живу з мамою та старшою сестрою Наталею. А ще в мене є трирічний племінник Максим.

— А твій батько?

— Він залишив нас, коли я була ще зовсім малою.

— А чоловік твоєї сестри?

— Вона й не була одружена, — знизала плечима Мія, в її голосі почувся ледь стриманий гнів. — Зустрічалася ще в школі з одним — улюбленцем усіх, спортсменом, красунчиком... Коли вона завагітніла, він пообіцяв одружитися. А потім просто втік у місто, мовляв, влаштовувати життя, і слід його простив. А згодом приїхав... уже одружений на іншій.