15 Розділ

Мія, закутавшись у свій величезний в’язаний шарф так, що видно було лише очі, весело побажала всім на роботі гарно зустріти Новий рік і, посміхаючись, вислизнула на вулицю. Мороз одразу вхопив її за щоки, і вона з приємним здивуванням подумала:
— От нарешті справжній Новий рік, а не ця постійна сльота.

Вона майже підстрибом добігла до одинадцятого тролейбуса, вскочила всередину і, за старою звичкою, одягнула навушники. Музика розлилася по тілу теплом, що було навіть приємніше, ніж її кавове пальто. Тролейбус був переповнений — хтось тримав ялинку, хтось пакети з подарунками, а їй довелося вчепитися за поручень і балансувати на кожному повороті.

У навушниках якраз заграла Stray Kids — Christmas Evil, і Мія відчула, як кудись подівся весь її робочий стрес. Вона навіть ледь хитала головою в такт. — Ну й хай, що я сама цього року, зате в мене буде кіно, олів’є, мандарини й купа музики.

На своїй зупинці вона зіскочила майже на ходу, трохи підковзнулася, але втрималася. Радісно зітхнула, побачивши, що ліфт працює (бо пертися на п’ятий поверх після всього цього — то був би кінець), і вже за хвилину стояла перед своїми дверима, копирсаючись у сумочці.

Витягнула ключі, сунула в замок… і завмерла.
— Що за…?
Ключ не входив. Вона спробувала ще раз, і ще, але він упирався у щось всередині. Нахилилась ближче, придивилась — і в серці неприємно стиснулося.
— Та ви знущаєтесь… — прошепотіла вона, побачивши, що хтось напхав у замок сірників.

Вона длубалась пальцями, намагаючись їх витягнути, але нічого не виходило. Роздратовано подзвонила слюсарю з ЖЕКу, та слухавку ніхто так і не підняв.

— Чудово. Просто казка, — подумала вона, скривившись. І набрала Віку.

— Алло, Вік, — видихнула вона, намагаючись говорити спокійно.
— Привіт! Щось трапилось?
— Та, якийсь ідіот напхав мені сірників у замок. Я не можу відкрити двері… Твої батьки вдома? Я могла б у них переночувати.

У трубці почулася тиша, а тоді Віка зітхнула:
— Міє, вони ж поїхали в село до бабусі.

— Що сталося? — почувся чоловічий голос десь у Віки на фоні.

— Мія не може потрапити у квартиру, — відповіла Віка.

— Алло, Міє? Привіт! Це Давид, — гукнув у слухавку він вже прямо.

— Привіт, Давиде… — Мії стало якось ніяково від усієї ситуації.

— Слухай, я зараз скину тобі адресу. Там зараз мій брат сидить. Я йому подзвоню, попереджу, що ти прийдеш.

— Та ні, Давид, якось… незручно, — затнулася вона, відчувши, як щоки заливає жар.

— Не хвилюйся! Він нормальний, точно тебе не скривдить. Повір.

— Та я не через це… — тихо буркнула вона, але він її не почув чи удав.

— Все, я вже відправляю, їдь до нього, там зовсім близько. І не сперечайся.

І поки вона відкривала рота, щоб ще щось заперечити, Давид уже кинув слухавку.

— Ну що ж, новий рік, нові пригоди, — сумно посміхнулася вона і пошкандибала до ліфта.

Вулиця Тернопільська, 36.
Четвертий поверх, квартира 11.
Домофон не працює, тож заходь спокійно, без проблем.

Мія замовила таксі, яке обійшлося їй значно дорожче, ніж зазвичай. І ось вона вже стоїть біля сірої дев’ятиповерхівки, яка видається ще похмурішою у вечірньому світлі. Ліфт, звісно, не працює — як і все у її житті останнім часом. Вона вирішила, що краще вже піднятися сходами, ніж ризикувати застрягти всередині.

Мія зупинилася перед дверима квартири №11. Темно-коричневі, злегка подряпані двері здалися їй загрозливими. Вона нервово натиснула на дзвінок. І одразу відчула, як тіло заповнюють хвилювання, тривога та ніяковість. У голові крутилася заготовлена промова — вибачення за турботу, виправдання про форс-мажор із замком, забитим сірниками, пояснення, що вона взагалі не планувала сюди їхати, але Давид наполіг… Вона гарячково продумувала, у якому порядку це все сказати.

І раптом двері відчинилися.

Очі Мії широко розплющилися, усе в ній завмерло — серце, дихання, кров у жилах, навіть думки перестали рухатись. А наступної миті її накрила пекуча хвиля розпачу й страху. Перед нею стояв він.

У своїй розслабленій манері, у футболці з принтом «One Piece», широких сірих спортивках і босий. Його волосся було трохи розтріпаним, а очі світилися чистою блакиттю. Та посмішка… та сама, в яку закохуються спонтанно, бо в ній стільки тепла й щирості, що це просто розриває.

— Адам?.. — ледь чутно, майже спотикаючись на кожному складі, промовила Мія.

— А кого ти розраховувала тут побачити? — запитав він, його голос звучав дражливо й одночасно неймовірно ніжно.

— Вибач... — Мія поспіхом розвернулася і вже зробила крок до сходів, але його рука миттєво схопила її за лікоть. Він обережно, але наполегливо підтягнув її назад до дверей. Його долоня вперлася у стіну поруч із її головою, перегородивши шлях до втечі. Він нахилився так близько, що вона потонула в глибині його блакитних очей.

— І куди це ти зібралася? — його голос звучав тихо, але від цього став ще небезпечнішим, ще більш магнітним.

— Я... я не хочу вам заважати, — випалила вона. Насправді Мія до смертельного жаху боялася провести цю ніч у компанії його дівчини. Саме уявлення, що доведеться спостерігати їхні закохані погляди, було для неї нестерпним. Вона краще вже залишилася б мерзнути надворі, ніж бачити таке.

Адам злегка нахмурився і кинув швидкий погляд у квартиру, немов перевіряючи щось.

— Нам? І хто ж це — «нам»?

— Тобі… і твоїй дівчині, — зізналася вона ледь чутно, опустивши очі.

Його обличчя розцвіло посмішкою, від якої у неї підкосилися ноги.

— Якій ще дівчині, Міє? — він ледь не розсміявся.

Вона дивилася на нього абсолютно розгублено.

— Заходь, — сказав він тихо, його голос звучав майже невинно. — Тут, крім мене, нікого немає.