14 Розділ

Давид збирав речі у свою чорну спортивну сумку, кидаючи туди футболки й банку протеїну майже з роздратуванням. Його рухи були різкі, нервові.

— Ти справді вирішив залишитися вдома? — кинув він сердито, навіть не дивлячись на Адама.

— Угу. — Адам ліниво відповів, не відриваючи погляду від екрана телефона. — Байдуже якось.

— Це через те, що вона не їде? — Давид підняв брови, голосно вдаривши блискавку сумки.

— Та просто настрою немає. — Адам знизав плечима. — Краще фільм гляну. Та й пивом я запасся, так що не парся.

— Бро, ти вже два місяці сам не свій. Що між вами сталося? — Давид нарешті подивився прямо на нього.

Адам перевів погляд убік, втупившись у підлогу.

— Я й сам не знаю. Наче все ок було… Мабуть, я просто не її типаж.

— Та ти впевнений, що нічого? Бо дівчата кажуть, вона теж якась… не в собі.

— Кажу ж, усе було нормально. Якщо щось і сталося — то точно не через мене. — Ці слова Адам випалив швидше, ніж хотів, і в його голосі раптом бринів метал.

— Може, все-таки поїхали? Розвієшся трохи, ще й когось підчепиш. — Давид усміхнувся, спробував жартома штурхнути його в плече.

— Ні, не хочу ні з ким говорити. Вибач. — Адам потер шию й потилицю, так, що його неслухняне, ледь кучеряве волосся ще більше стирчало в різні боки.

— Ну гаразд. Але знай — якщо що, я тебе там чекаю.

— Угу. — Адам ледь посміхнувся, проводжаючи брата до дверей.

Коли за Давидом клацнув замок, Адам повільно зайшов у кімнату й важко впав на ліжко. На ньому були сірі спортивки та чорна футболка з великим принтом Наруто — трохи вицвілі, але улюблені. Він закинув руку за голову й втупився в стелю, ніби шукав там відповіді на питання, які навіть сам собі не міг до кінця сформулювати.

Повітря в кімнаті стояло трохи затхле від довгого сидіння вдома, а на підлозі валялися банки з-під енергетиків. І в цій тихій порожнечі було так само тривожно, як у нього всередині.

Адам стояв у магазині перед полицею з консервованим горошком, підперши рукою підборіддя.
— Олів'є без горошку — це ж просто наруга, — подумав він похмуро й кинув у кошик одразу дві банки, про всяк випадок, щоб потім не бігти знову.

У візку вже лежали картопля, морква, десяток яєць, баночка майонезу, здоровий пакет мандаринів, дві пляшки коли та ще купа якихось кольорових шоколадок, які він схопив на автоматі. На касі дивився на все це добро так, ніби купував не для себе, а для якоїсь «нормальної сім’ї», бо його власне свято мало виглядати значно скромніше. Але ж олів’є є олів’є, навіть якщо ти їси його в спортивках на дивані.

На виході з магазину Адам ловко стягнув шапку трохи нижче на лоб. Вона була кумедна — сіра, із великим помпоном, ще й вуха стирчали, як у якогось вухастого пса. Йому ж байдуже: тепло — вже плюс. На ньому була коротка, трохи надто обтисла куртка оливкового кольору, під яку заледве вліз светр. Штани — темно-зелені, з нашитими кишенями з боків, куди він постійно намагався всунути телефон і майже його губив. А на ногах чорні кросівки, що вже давно просили зимового відпочинку, але вперто служили далі.

Дорога додому йшла через невеличкий сквер, засипаний снігом. Пакети незручно тягнули руки вниз, пальці дубіли, але йти було навіть весело — слизько, хрумко, повітря морозне, аж щипало ніс.

І тут його права нога вирішила, що треба посковзнутися на ледь помітній крижині. Все відбулося майже як ефект уповільненого знімання: руки розлетілися в боки, пакети зробили кульбіт, а сам Адам гепнувся прямо на сніг спиною.

— Ну, святковий настрій так святковий, — криво всміхнувся він, лежачи й вдихаючи гострий мороз на повні груди. Сніг холодно пробирався за комір, але дивним чином це навіть заспокоювало. Світ зверху був біло-сірий, тихий і трохи абсурдний.

За кілька секунд він зітхнув, підвівся, навіть не струшуючи сніг з куртки та штани. Зібрав пакети, один мандарин утік трохи далі, тож довелося кумедно його доганяти. І, трохи похитуючись, але з якимось примиреним виразом обличчя, Адам пішов далі додому — у свою затишну нору, щоб готувати олів’є, дивитися дурнуваті новорічні фільми й удавати, що самотність іноді навіть краща за гучні компанії.